Вірші українських письменників

Тарас ШЕВЧЕНКО (1814–1861)






Думка 

Вітре буйний, вітре буйний! 
Ти з морем говориш,—
Збуди його, заграй ти з ним, 
Спитай синє море. 
Воно знає, де мій милий, 
Бо його носило, 
Воно скаже, синє море, 
Де його поділо. 
Коли милого втопило — 
Розбий синє море; 
Піду шукать миленького, 
Втоплю своє горе, 
Втоплю свою недоленьку, 
Русалкою стану, 
Пошукаю в чорних хвилях, 
На дно моря кану. 
Найду його, пригорнуся, 
На серці зомлію. 
Тоді, хвиле, неси з милим, 
Куди вітер віє! 
Коли ж милий на тім боці, 
Буйнесенький, знаєш, 
Де він ходить, що він робить, 
Ти з ним розмовляєш. 
Коли плаче — то й я плачу, 
Коли ні — співаю; 
Коли ж згинув чорнобривий, — 
То й я погибаю. 
Тогді неси мою душу 
Туди, де мій милий; 
Червоною калиною 
Постав на могилі. 
оку Буде легше в чужім полі 
Сироті лежати — 
Буде над ним його мила 
Квіткою стояти. 
І квіткою й калиною 
Цвісти над ним буду, 
Щоб не пекло чуже сонце, 
Не топтали люде. 
Я ввечері посумую, 
А вранці поплачу. 
Зійде сонце — утру сльози,— 
Ніхто й не побачить. 
Вітре буйний, вітре буйний! 
Ти з морем говориш,— 
Збуди його, заграй ти з ним, 
Спитай синє море... 
Гатчина, 24 ноября 1838 р [1838, С.-Петербург]1


 Думка 

Тяжко-важко в світі жити 
Сироті без роду: 
Нема куди прихилиться,—
Хоч з гори та в воду! 
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом; 
Утопився б,— тяжко жити, 
І нема де дітись. 
В того доля ходить полем — 
Колоски збирає; 
А моя десь, ледащиця, 
За морем блукає. 
Добре тому багатому: 
Його люди знають; 
А зо мною зустрінуться — 
Мов недобачають. 
Багатого губатого 
Дівчина шанує; 
Надо мною, сиротою, 
Сміється, кепкує. 
«Чи я ж тобі не вродливий, 
Чи не в тебе вдався, 
Чи не люблю тебе щиро, 
Чи з тебе сміявся? 
Люби ж собі, моє серце, 
Люби, кого знаєш, 
Та не смійся надо мною, 
Як коли згадаєш. 
А я піду на край світа... 
На чужій сторонці 
Найду кращу або згину, 
Як той лист на сонці». 
Пішов козак сумуючи, 
Нікого не кинув; 
Шукав долі в чужім полі 
Та там і загинув. 
Умираючи, дивився, 
Де сонечко сяє... 
Тяжко-важко умирати 
У чужому краю! 
Гатчина, 24 ноября 1838 року


Думка 

Нащо мені чорні брови, 
Нащо карі очі, 
Нащо літа молодії, 
Веселі дівочі? 
Літа мої молодії 
Марно пропадають, 
Очі плачуть, чорні брови 
Од вітру линяють. 
Серце в'яне, нудить світом, 
Як пташка без волі. 
Нащо ж мені краса моя, 
Коли нема долі? 
Тяжко мені сиротою
На сім світі жити; 
Свої люде — як чужії, 
Ні з ким говорити; 
Нема кому розпитати, 
Чого плачуть очі; 
Нема кому розказати, 
Чого серце хоче, 
Чого серце, як голубка, 
День і ніч воркує; 
Ніхто його не питає, 
Не знає, не чує. 
Чужі люди не спитають — 
Та й нащо питати? 
Нехай плаче сиротина, 
Нехай літа тратить! 
Плач же, серце, плачте, очі, 
Поки не заснули, 
Голосніше, жалібніше, 
Щоб вітри почули, 
Щоб понесли буйнесенькі 
За синєє море 
Чорнявому зрадливому 
На лютеє горе! 

[1838, С.-Петербург]

             *** 

І виріс я на чужині, 
І сивію в чужому краї: 
То одинокому мені 
Здається – кращого немає 
Та наша славная країна… 
Аж бачу, там тілько добро, 
Де нас нема. В лиху годину 
Якось недавно довелось 
Мені заїхать в Україну, 
У те найкращеє село… 
У те, де мати повивала 
Мене малого і вночі 

На свічку богу заробл яла; Поклони тяжкії б'ючи, 
Пречистій ставила, молила, 
Щоб доля добрая любила 
Її дитину… Добре, мамо, 
Що ти зарані спать лягла, 
А то б ти бога прокляла 
За мій талан. 
Аж страх погано 
У тім хорошому селі. 
Чорніше чорної землі 
Блукають люди, повсихали 
Сади зелені, погнили 
Біленькі хати, повалялись, 
Стави бур'яном поросли. 
Село неначе погоріло, 
Неначе люди подуріли, 
Німі на панщину ідуть 
І діточок своїх ведуть!.. 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 
І я, заплакавши, назад 
Поїхав знову на чужину. 
І не в однім отім селі, 
А скрізь на славній Україні 
Людей у ярма запрягли 
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть! 
У ярмах лицарські сини, 
А препоганії пани 
Жидам, братам своїм хорошим, 
Остатні продають штани… 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 
Погано дуже, страх погано! 
В оцій пустині пропадать. 
А ще поганше на Украйні 
Дивитись, плакать – і мовчать! 
А як не бачиш того лиха, 
То скрізь здається любо, тихо, 
І на Україні добро. 
Меж горами старий Дніпро, 
Неначе в молоці дитина, 
Красується, любується 
На всю Україну. 
А понад ним зеленіють 
Широкії села, 
А у селах у веселих 
І люде веселі. 
Воно б, може, так і сталось, 
Якби не осталось 
Сліду панського в Украйні. 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 
[Друга половина 1848, 
Косарал]




Обновлен 10 апр 2012. Создан 09 апр 2012