Вірші українських письменників

ПАВЛО ТИЧИНА (1891-1967)




  * * * *

 

СВІТАЄ...

Світає...
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман нагорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Світає поволі...
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
 
 
Світає...
Все спить ще: і поле, і зорі безсилі,
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
«Безсмертний, помилуй!» — кричить мовчазливо.
Видніє щохвилі.
Все спить ще: і поле, і зорі безсилі
 
Світає...
Проміннями схід ранить, ніч, мов мечамії.
Хмарки золоті поспішають. на битву.
Безмовні тумани тремтять над полямн.
I з ними стаю я на ранню молитву:
О зглянься над нами!
За що нас ти раниш у серце мечами?
 
1914-1916
* * * *

УКРАЇНО МОЯ, МОЯ ЛЮБА ВКРАЇНО

Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, --
Чим тебе заспокою я — бідна людина,—
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!
* * * *

Я УТВЕРЖДАЮСЬ


Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
 
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала...
О, як твій дух осатанів!
 
Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в тріву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
 
Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!
 
Па українських нивах, на російських,
па білоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
 
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
Із ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! —
Ну як же не сіять?
 
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть...
 
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.
 
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
 
1943 р. 16 вересня.
Кремлівська лікарня.
* * * *

КОЛИ В ТВОЇ ОЧІ ДИВЛЮСЯ


Коли в твої очі дивлюся —
Здається мені:
Мов бачу я небо прозоре.
Мов бачу брильянтових зір ціле море,
 
Що десь там горять-усміхаються,
Чудові, ясні!..
Ах, очі, ті очі!.. Кохана,
Чом серце твоє не таке?
 
Чому, як говориш — на думку спадає
Те поле у жовтні. Туман поглядає.
Суха бадилина хитається ..
Спить груддя важке.
 
1911

* * * *

 

ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ


Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1911

 

* * * *

 

ОСІНЬ



На культурах устього світу майові губки

поросли.

Осінь. По містах вже о четвертій —

електричні ліхтарі.

А в селі ступнів щось у десять

(тінь од чабана)

додому отару женуть.

Вони казали: можна ж купити старого

камазину,

сяк-так заслати смітник і посадовити культуру
(тільки голову піддержувати треба!) —

ачей вона

ізнов до нас промовить.

А листя падало. І голова на в'язах

не держалась.

Тоді — вкинулись в еклектику.

Взяли трохи цегли

і стільки ж музики. Думали — перемежениться…
А листя падало. І голова на в'язах

не держалась.

На культурах усього світу майові губки

поросли.

* * * *

ОДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ...



Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть...

Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ...

1918


Обновлен 10 апр 2012. Создан 09 апр 2012