Вірші українських письменників

Іван Франко (1856 — 1916)




* * * *

 

КАМЕНЯРI

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.
 
У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
 
У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить".
 
I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.
 
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п'ядь за п'ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
 
I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам'ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб'єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.
 
Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.
 
I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб'ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров'ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.
 
I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.
 
Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;  
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.
 
Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.
* * * *

ЧЕРВОНА КАЛИНО, ЧОГО В ЛУЗI ГНЕШСЯ

 
Червона калино, чого в лузi гнешся?
         Чого в лузi гнешся?
Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?
         До сонця не пнешся?
Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?
         На радощi свiту?
Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?
         Чи грому з блакиту?
Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,
         Не страшно i грому,
I свiтло люблю я, купаюся в ньому
         Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
         Бо сили не маю.
Червонi ягiдки додолу схиляю,
         Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
         Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,
         Отiнив, як хмара.
* * * *

ЧОГО ЯВЛЯЄШСЯ МЕНІ

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
Усні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха,—
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
* * * *

УКРАЇНА МОЯ ЛЮБОВ

 

Вона так гарна, сяє так
Святою, чистою красою,
І на лиці яріє знак
Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте
Так нещаслива, стільки лиха
Знесла, що квилить лихо те
В її кождіській пісні стиха.

Її пізнавши,чи ж я міг
Не полюбить її сердечно,
Не відректися власних втіх,
Щоб їй віддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би міг
Я божую її подобу
Згубити з серця, мимо всіх
Терпінь і горя аж до гробу?

І чи ж перечить ся любов
Тій другій а святій любові
До всіх, що ллють свій піт і кров,
До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, хто не любитть всіх братів,
Як сонце боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів
Тебе, коханая Вкраїно!

27 іюня 1880 
* * * *

VIVERE MEMENTO!1



Весно, що за чудо ти
Твориш в моїй груди?
Чи твій поклик з мертвоти
Й серце к жизні будить?
Вчора тлів, мов Лазар, я
В горя домовині —
Що ж се за нова зоря
Мені блисла нині?
Дивний голос мя кудись
Кличе — тут-то, ген-то:
"Встань, прокинься, пробудись!
Vivere memento!"

Вітре теплий, брате мій,
Чи твоя се мова?
Чи на гірці світляній
Так шумить діброва?
Травко,чи се, може, ти
Втішно так шептала,
Що з-під криги мертвоти
Знов на світло встала?
Чи се, може, шемріт твій,
Річко, срібна ленто,
Змив мій смуток і застій?
Vivere memento!

Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий…
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров'ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!

14 октября 1883

_____________________________
1 Пам'ятай, що живеш! (Лат.) 
* * * *

НАЙМИТ

 

В устах тужливий спів, в руках чепіги плуга

Так бачу я його;

Нестаток, і тяжка робота, і натуга

Зорали зморшками чоло.

Душею він дитя, хоч голову схилив,

Немов дідусь слабий,

Бо від колиски він в недолі пережив

І в труді вік цілий.

Де плуг його пройде, залізо де розриє

Землі плідної пласт,

Там незабаром лан хвилясте жито вкриє,

Свій плід землиця дасть.

Чому ж він зрібною сорочкою окритий,

Чому сіряк, чута

На нім, мов на старці, з пошарпаної свити?

Бо наймит він, слуга.

Слугою родиться, хоч вольним окричали

Багатирі його;

В нужді безвихідній, погорді і печалі

Сам хилиться в ярмо.

Щоб жити, він життя, і волю власну, й силу

За хліба кусник продає,

Хоч не кормить той хліб, і стать його похилу

Не випрямить, і сил не додає.

Сумує німо він, з тужливим співом оре

Те поле, оре не собі,

А спів той — наче брат, що гонить з серця горе,

Змагатись не дає журбі.

А спів той — то роса, що в спеці підкріпляє

Напівзів'ялий цвіт;

А спів той — грім страшний, що ще лиш глухо грає,

Ще здалека гримить.

Та поки буря ще нагряне громовая,

Він хилиться, проводить в тузі дни,

І земельку святу, як матінку, кохає,

Як матінку сини.

Байдуже те йому, що для добра чужого

Він піт кровавий ллє,

Байдуже те йому, що потом труду свого

Панам пановання дає.

Коб лиш земля, котру його рука справляла,

Зародила оп'ять,

Коби з трудів його на других хоч спливала

Небесна благодать.

Той наймит — наш народ, що поту ллє потоки

Над нивою чужою.

Все серцем молодий, думками все високий,

Хоч топтаний судьбою.

Своєї доленьки він довгі жде століття

Та ще надармо жде;

Руїни перебув, татарські лихоліття

І панщини ярмо тверде.

Та в серці, хоч і як недолею прибитім,

Надія кращая жиє —

Так часто під скали тяжезної гранітом

Нора холодна б'є.

Лиш в казці золотій, мов привид сну чудовий,

Він бачить доленьку свою

І тягне свій тягар, понурий і суровий,

Волочить день по дню.

В століттях нагніту його лиш рятувала

Любов до рідних нив;

Не раз дітей Його тьма-тьменна погибала,

Та все він пережив.

З любвою тою він — мов велетень той давній,

Непоборкмий син землі,

Що, хоч повалений, оп'ять міцний і славний

Вставав у боротьбі.

Байдуже, для кого,— співаючи, він оре

Плідний, широкий лан;

Байдуже, що він сам терпить нужду і горе,

А веселиться пан.

Ори, ори й співай, ти, велетню, закутий

В недолі й тьми ярмо!

Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,

І ярма всі ми порвемо!

Недаром ти в біді, пригноблений врагами,

Про силу духу все співав,

Недаром ти казок чарівними устами

Його побіду величав.

Він побідить, порве шкарлущі пересуду —

І вольний, власний лан

Ти знов оратимеш — властивець свого труду,

І в власнім краї сам свій пан!
 
* * * *

Oй ти, дівчино, з горіха зерня

 

Oй ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх —для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю дуту. 
* * * *

Тричі мені являлася любов

 

Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"

І мовчки щезла там, де вічно темнно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую. 
* * * *

ВЕСНЯНКИ



Дивувалась зима:
Чом се тають снiги,
Чом льоди присли(1)всi
На широкiй рiцi?

Дивувалась зима:
Чом так слабне вона,
Де той легiт (2) бересь,
Що теплом пронима?

Дивувалась зима:
Як се скрiпла земля
Наливаєсь теплом,
Оживав щодня?

Дивувалась зима:
Як посмiли над снiг
Проклюнутись квiтки
Запахущi, дрiбнi?

I дунула на них
Вiтром з уст льодяних,
I пластом почала
Снiг метати на них.

Похилились квiтки,
Посумнiли, замклись (3).
Шуря-буря пройшла -
Вони знов пiднялись.

I найдужче над тим
Дивувалась зима,
Що на цвiт той дрiбний
В неї сили нема.
______________________
1 Приснути - розламатися.
2 Легiт - легкий вiтерець.
3 Замклитись - закритись.
 
* * * *

НАРОДЕ МІЙ, ЗАМУЧЕНИЙ, РОЗБИТИЙ


Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому яких нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задармо стільки серць горіло
До тебе иайсвятішою любов'ю,
Тобі офіругочи душу й тіло?
Задармо край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?
Задармо в слові твойому іскряться.
І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задармо в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І вдень воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхнекну,
Що міліони порива з собою.
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий.
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний;
Твоїй будущині задаток слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
 
20 липня 1905
* * * *

ГIМН

Замiсть пролога
 
Вiчний революцйонер -
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.
 
Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде.
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою,-
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
 
Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.
 
Вiчний революцйонер -
Дух, наука, думка, воля -
Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?



Обновлен 10 апр 2012. Создан 09 апр 2012