Вірші українських письменників

Дмитро Павличко (Народився 28 вересня 1929)




* * * *

 

ПОГЛЯД У КРИНИЦЮ



Я розумію світло. Це — душа.
Любові й космосу глибини. Жертва.
Блиск розуму. Благословіння миру.
Палання рук. Веселощі трави.

А що таке темноти? Я не знаю.
Можливо, це — самотності печаль.
Дух каменя. Жало злоби. Липкі
Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.

Але без темряви свою снагу
Не може сяйво людям об'явити;
Потрібна ніч знесиленим очам.

Тьма смерті очищає джерело
Людського зору, як пісок підземний —
Ті води, що прозріють у криниці. 

* * * *

ГОЛГОФА



Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.

А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне..

Одна голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи. 

* * * * 

 

Моя любове, ти як Бог

Моя любове, ти як Бог, -
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім'я твоє.
Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.
Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З'явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є! 
* * * * 

Моє дівча, не вір

Моє дівча, не вір,
Що вмре твоя краса,
Погасне скронь яса,
Запопелиться зір,
Брів ластів'ячих лет
Заб'ється в зморщок сіть,
Розм'якне тіла мідь,
Покривиться хребет!
Це все ілюзія,
Ознака сліпоти.
З твоєї ліпоти
Встрає любов моя.
Твоє чоло ясне,
Очей і рук нестрим –
Це той вогонь, котрим
Ти сповнила мене.
Горів я, не згорів,
Довіку не згорю
І серце, як зорю,
Ношу в долонях слів.
 

* * * * 

 

КОЛИ МИ ЙШЛИ УДВОХ З ТОБОЮ

***
 
Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...
 
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,—
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.

 

* * * *

 

О РІДНЕ СЛОВО, ХТО БЕЗ ТЕБЕ Я?

* * *
 
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам'я.
 
Моя ти — пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім'я.
Тобою палахтить душа моя,
Втишається тобою серця спрага.
 
Тебе у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.
 
Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні —
Дзвени в моїм і правнуковім домі!

 

* * * *

 

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

 

* * * * 

 

ДЗВЕНИТЬ У ЗОРЯХ НЕБО ЧИСТЕ

Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.

 

 * * * *

 

Я СТУЖИВСЯ МИЛА ЗА ТОБОЮ

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.
 
Грає листя на веснянім сонці,
А в душі — печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.
 
Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.
 
Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.

 

* * * *

 

КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДА

Коли умер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
 
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне десь усміх на лиці?
 
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
 
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

 

* * * *

 

МІЖ ГОРАМИ В ДОЛИНАХ — БІЛІ ЮРТИ

«Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана онучата голі.
Т. Шевченко
 
Між горами в долинах — білі юрти,
Червоних коней ходять табуни.
Монголи там живуть, а не манкурти,
І рідне слово бережуть вони.
Якби сказав їм бог: — беріть півсвіту,
Я вам Європу й Азію даю,
А ви мені віддайте дзвонковиту,
Пісенну мову прадідну свою.
Вони сказали б: — схаменися, боже,
Не треба нам ні Азій, ні Європ!
Де інструмент, що передати може
Дощу шептання й туманів галоп?
То — наше слово, то — щоденне чудо,
То — сонця зір крізь каменя більмо,
То — дух народу — о всесильний Буддо! —
Все в нас бери, лиш мови не дамо!..
А ви, мої освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі,
Все віддали — і рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
Ви мрієте, печальні невторопи,
Що за спожиту серцем каламуть
Боги пришлють вам ґудзики з Європи,
Шнурки шовкові з Азії пришлють.
Та нащо голим ґудзики? Не знаєм!
Кепкують з вас і кравчики, й боги.
Беріть шнурки та бийтеся навзаєм,
Хай грають вам криваві батоги!

 

* * * *

 

ПОЛЕЧУ Я ДО МОНГОЛІЇ

Полечу я до Монголії
Та й куплю собі коня
Білого, як цвіт магнолії,
Ніжного, як цуценя.
 
І назад я аж до Києва
Буду їхать на коні.
Стану, як душа Батиєва,
При невидимій стіні.
 
І заплачу я від наляку —
Де ж ті храми, де церкви,
Що монгол побачив здалеку
Із-за Волги, з-за Туви?
 
Ні, не він збивав копитами
Плінту з-під небесних бань —
Підривали динамітами
Твердість княжих мурувань.
 
Він — під окрики та ламенти —
Бляху золоту здирав.
Хто ж виважував фундаменти?
Хто каміння звідси крав?
 
Хто ж то застеляв соборами
Заболочені шляхи,
Де ж той хан з думками хворими,
З видом лютої пихи?
 
Ще димує церква спалена,
В небесах летить притвор —
Тут пройшли батири
Сталіна — Постишев та Косіор.
 
А за тими багатурами —
Їхня гвардія тверда.
Обжиралась довго мурами
Жадібна святинь орда.
 
Серце стогне, ніби в оливі
Розгаряченім кипить.
Як же конику — монголові
Розказати, що болить?!

 

* * * * 

 

ТИ ЗРІКСЯ МОВИ РІДНОЇ

Ти зрікся мови рідної. Тобі 
Твоя земля родити перестане, 
Зелена гілка в лузі на вербі 
Від доторку твого зів'яне! 

Ти зрікся мови рідної. Ганьба 
Тебе зустріне на шляху вузькому... 
Впаде на тебе, наче сніг, журба — 
Її не понесеш нікому! 

Ти зрікся мови рідної. Нема 
Тепер у тебе роду, ні народу. 
Чужинця шани ждатимеш дарма — 
В твій слід він кине сміх — погорду! 

Ти зрікся мови рідної... 

 

* * * *

 

Якби я втратив очі, Україно

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
У глибині моїх темнот і снів
Твоя б лунала мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.
Я глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я;
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови, -
Ото була б загибель - смерть моя. 
* * * *

Голгофа

Це страшно, як людину розпинають,

Не йнявши віри їй, що Бог вона;

Плювками прибивають до хреста

Невинну душу, генієм пойняту.

А ще страшніше, як знімають ката

З охрестя справедливої ганьби,

Навколішки стоять довкруг мерця

І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне..

Одна голгофа споконвік була:

Розбійник і творець висіли поруч,

І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,

Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,

Що перед смертю розпинав народи. 

 

* * * *

 

НЕТЕРПЕЛИВІСТЬ

Хотів пастух почути голос Бога

В палаючім кущі і запалив

Маленький корч сухого ялівцю.

І полум'я рвонулось, як з гранати,

І жерепові нетрі зайнялись,

І стало страшно тому пастухові,

Що погорять писклята у гніздечках,

Яких було багато навкруги.

Він кинувся гасити ялівець,

Але було вже пізно. Все згоріло.

А Бог мовчав, бо іншого любив.

Не дочекавшись об'яву любові,

Спалили ви, прокляті лжепророки,

З нетерпеливості мільйони крил!

1967
 

 

* * * * 

 

Десь там, далеко, на Вкраїні

* * *

Десь там, далеко, на Вкраїні

Знов «чорні ворони» гудуть,

А я, неначе голка в сіні,

В чужому краї. Не знайдуть...

Та не піду я тут просити

Притулку, як жебрак гроша.

Я тільки там жадаю жити,

Де виросла моя душа.

Я там — творець, я там — людина,

А тут — німотний посмітюх!

Не втеча і не середина —

Моє життя, а трудний дух!

І хай там «ворони» чи «круки»

Застелюють блакитну вись,

Я повертаюсь без принуки

На землю, де помру колись,

На землю, що одна-єдина

Мені безсмертя може дать.

Я там — творець, я там — людина,

А тут — чужої правди тать!

1969
 

 

* * * * 

 

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Хтось постукав уночі.

Швидко я знайшла ключі,

Відчинила, і до хати

Зайченя зайшло вухате.

Стало в кутику сумне,

Каже: «Заночуй мене!

Бо надворі завірюха

І мороз хапа за вуха!»

Батьків я взяла кожух,

Вкрила зайця з ніг до вух

І гадала, що гульвісу

Вранці одведу до лісу.

Встала рано, та дарма —

Зайченяти вже нема!

Чи запізно я збудилась,

Чи зайча мені приснилось?
 

 

* * * *

 

МРІЯ

Як виросту — збудую хату,

На хаті колесо приб'ю,

А там я поселю крилату

Лелечу клекітну сім'ю.

Нехай розводиться, гніздиться

По всіх деревах і хатах.

Нехай мені щоночі сниться,

Що я літаю, наче птах.
 

 

* * * *

 

ЗАЄЦЬ

Заєць має двоє вух:

Як одним він рухає,

Другим слухає вітрець

Що за полем дмухає.

Одним вухом чує спів

Миші під копицею,

Другим чує, як іде

Дядечко з рушницею.

Так пасеться він собі

Врунами зеленими,

Так працює цілий день

Вухами-антенами.

А коли настане ніч,

Спатоньки вкладається

Одне вухо стеле він,

Другим накривається.
 

 

* * * *

 

ВЕСНА

До мого вікна

Підійшла весна.

Розтопилася на шибці

Квітка льодяна.

Крізь прозоре скло

Сонечко зайшло

І поклало теплу руку

На моє чоло.

Видалось мені,

Що лежу я в сні,

Що співає мені мати

Золоті пісні.

Що мене торка

Ніжна і легка,

Наче те весняне сонце,

Мамина рука.
 

 

* * * * 

 

СМЕРІЧКА

Стоїть смерічка на горі

У сонці, наче в янтарі.

І ми до неї в гості йдем

Вона росте, і ми ростем.

Стоїть смерічка на горі

В снігу, неначе в кептарі.

І ми до неї в гості йдем

Вона росте, і ми ростем.
 

 

* * * * 

 

ПТИЦЯ

Тріпоче серце пійманої птиці.

В руках моїх не чує доброти;

— Я дам тобі водиці і пшениці,

Моя пташино, тільки не тремти!

— Хіба потоки загубили воду?

Хіба в полях уже зерна нема?!

Пусти мене, мій хлопче, на свободу,

І все, що треба, я знайду сама.

Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,

В своїх руках легеньких, як вітрець.

Хіба неволя це? Хіба це важко

Від мене взяти кілька зеренець?

— Пусти мене! Мені, дитино мила,

Дорожча воля, ніж зерно твоє!

Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,

Яка розкрити крилець не дає!

— Лети! Співай у небі гомінкому;

Хоч і маленький, зрозумів я все.

Моя рука ніколи і нікому

Ні кривди, ні біди не принесе!
 

 

* * * *

 

ОБРУЧ

Біжить хлопчик, білий чубчик, мов курча;

Підганяє паличкою обруча.

За ним сонце, наче мати, — навздогін;

Щоб не впав, бува, та не побився він!

По долині, по стежині, біля круч

Біжить сонце, білий чубчик та обруч!

І нема, немає в світі далини,

Де спинилися б невтомні бігуни.

Ах, обруч! Куди, куди він так жене

По стежині через поле весняне?

Я питаюсь, бо ж то я — оте хлоп'я,

А те сонце — то матусенька моя.
 

 

* * * * 

 

РІДНА МОВА

Спитай себе, дитино, хто ти є,

І в серці обізветься рідна мова;

І в голосі яснім ім'я твоє

Просяє, наче зірка світанкова.

З родинного гнізда, немов пташа,

Ти полетиш, де світу далечизна,

Та в рідній мові буде вся душа

І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

У просторах, яким немає меж,

Не згубишся, як на вітрах полова.

Моря перелетиш і не впадеш,

Допоки буде в серці рідна мова.
 

 

* * * *

 

ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів

Заступили неба синій став,

На стежині сонце я зустрів,

Привітав його і запитав:

— Всі народи бачиш ти з висот,

Всі долини і гірські шпилі.

Де ж найбільший на землі народ?

Де ж найкраще місце на землі?

Сонце посміхнулося здаля:

— Правда, все я бачу з висоти,

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти!

Виростай, дитино, й пам'ятай:

Батьківщина — то найкращий край!
 

 

 



Создан 10 апр 2012