Вірші українських письменників

Максим Рильський (19 березня 1895 — 24 липня 1964)




* * * *

 

МОВА

Треба доглядати наш сад
Вольтер
 
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно в ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хан буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад
Квiтень, 1956 р.

 

* * * *

 

РОЗМОВА З ДРУГОМ

Ліс зустрів мене як друга
Горлиць, теплим воркуванням,
Пізнім дзвоном солов'їним,
Ніжним голосом зозулі,
Вогким одудів гуканням,
Круглим циканням дроздів.
Ліс зустрів мене як друга
Тінню від дубів крислатих,
Смутком білої берези,
Що дорожчий нам за радість,
Кленів лапами густими,
Сосни гомоном одвічним,
Срібним шемранням осик.
І до друга я звернувся
Із промовою такою:
Ти рости на втіху людям,
Отіняй кохання чисте,
Бережи нам світлі ріки,
Що полям несуть вологу,
Що запліднюють сади,
 
А за кожну деревину,
Що піде нам на будови
Чя на щогли корабельні,
Ми нові гаї посадим,
Щоб земля була весела,
Як веселе птаство в лісі,
Як веселі дерева.
1954 p.

 

* * * *

 

ЯБЛУКА ДОСПІЛИ, ЯБЛУКА ЧЕРВОНІ

Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду.
Ти мене, кохана, проведеш до поля,
Я піду — і, може, більше не прийду.
Вже-я любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста,—
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.
Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить-
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.
1911—1918 pp.

 

* * * *

 

ШОПЕН

Шопена вальс... Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетно-своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчеиий цілунок?
 
Шопена вальс, пробреньканий невміло
На піаніно, що, мовляв поет,
У неладі «достигло идеала»,
О! даль яку він срібну відслонив
Мені в цей час вечірньої утоми,
Коли шукає злагідніле серце
Ласкавих ліній і негострих фарб,
А десь ховає і жагу, і пристрасть,
І мрію, й силу, як земля ховає
Непереборні парості трави...
 
В сніги, у сиву сніжну невідомість,
Мережані, оздобні линуть сани,
І в них, як сонце, блиснув із-під вій
Лукавий чи журливий — хто вгадає? —
Гарячий чи холодний—хто, збагне ?—
Останній, може, може, перший усміх.
Це щастя! Щастя! Руки простягаю
Б'є сніг із-під холодних копитів,
Метнулось гайвороння край дороги
 
I простяглась пустиня навкруги.
Сідлать коня! Гей, у погоню швидше І
Це щастя! Щастя!  — Я приліг до гриви,
Я втис у теплі боки остроги —
І знову бачу .те лице, що ледве
Із хутра виглядає... Що мені?
Невже то сльози на її очах?
То сльози радості — хто теє скаже?
То сльози смутку—хто те розгада?
 
А вечір палить вікна незнайомі,
А синя хмара жаром пройнялася,
А синій ліс просвічує огнем,
А вітер віти клонить і співає
Мені в ушах... Це щастя! Це любов!
Це безнадія ! Пане Фредеріку,
 
Я знаю, що ні вітру, ні саней,
Ані коня немає в вашім вальсі,
Що все це — тільки вигадка моя
Проте... Нехай вам Польща , чи Жорж Занд
Коханки дві, однаково жорстокі! —
Навіяли той ніжний вихор звуків,—
Ну й що ж по тому? А сьогодні я
Люблю свій сон і вас люблю за нього,
Примхливий худорлявий музиканте...
 
1934 p.

 

* * * *

 

СЛОВО ПРО РІДНУ МАТІР

Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тара
Малими босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
 
Благословенна в болях ран
Степів широчина-бездонна,
Що, як зелений океан,
Тече круг білого Херсона,
Що свій дівочий гнучий стан
До дніпрового тулить лона.
 
Благословенна ти в віках,
Як сонце наше благовісне,
Як віщий білокрилий птах,
Печаль і радість наша, пісне,
Що мужність будиш у серцях,
Коли над краєм хмара висне.
 
Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує, занедбавши храми;
 
Благословен мечів ясних
Огонь, отчизни охорона,
Іржання коней бойових,
Морських походів даль солона,
І «Енеїди» владний сміх,
Полтави тихої корона,
 
Гаряча дума Кобзаря,
Що і в огні не спопеліє,
І молоток Каменяра,
І струни Лисенка живії,
І слави золота зоря
Круг Заньковецької Марії!
 
І труд, і піт благословен,
Життя рясного виногради,
І при дорозі зелен клен,
І світло мудрої лампади,
І майво збратаних знамен
Навкруг Кремлівської огради.
 
Благословенна синь озер,
І Псло, і повів рути-м'яти,
Народу геній, що не вмер,
Не вмре від жодної гармати,
У гроні світлому сестер
Благословенна наша мати.
 
Благословенні ви, брати,
Що в сяйві дружби і свободи
Идете до спільної мети,
На ясні зорі й тихі води,
Благословен і славен ти,
Російський сміливий народе!
 
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?
 
Настане день, настане час —
І розіллється знов медами.
Земля, що освятив Тарас
Своїми муками-ділами,
Земля, що окрилив Тарас
Громовозвукими словами.
 
Хіба умерти можна їй,
В гарячій захлинутись крові,
Коли на справедливий бій
Зовуть і дерева в діброві,
Коли живе вона в міцній
Сім і великій, вольній, новій?
 
Хіба їй можна одцвісти,
Коли зоря горить рожева,   
Коли шумлять-дзвенять світи
Від рику раненого лева,
Лисиці брешуть на щити
І кличе див поверху древа!
 
Хто золоту порве струну,
Коли у гуслях — дух Боянів,
Хто димний запах полину
Роздавить мороком туманів,
Хто чорну витеше труну
На красний Київ наш і Канів?
 
Ні! Сили на землі нема
І сили на землі не буде,
Щоб потягти нас до ярма,
Щоб потоптати наші груди,
Бо Партія біля керма   
Стоїть, радянські, вільні люд и І
 
Гримить Дніпро, шумить Сула,
Озвались голосом Карпати,
І клич подільського села
В Путивлі, сивому чувати.
Чи совам зборкати орла?
Чи правду кривді подолати?
 
О земле рідна! Знаєш ти
Свій шлях у бурі, у негоді!
Встає народ, гудуть мости,
Рокочуть ріки ясноводі!..
Лисиці брешуть на щити,
Та сонце устає — на Сході!
 
1941 p.

 

* * * *

 

ДІАЛОГ
навіяний дискусією про мистецтво в «Комсомольской правде»

ПЕРШИЙ ГОЛОС
 
У часи космічної ракети,
Кібернетики та інших див
За облавок викиньте, поети,
Допотопних ваших солов'їв!
 
Геть жбурніть симфонії та мрії,
Як ганчірку кидають за тин!
Хто мотор полагодити вміє,
Вартий більше, ніж знавець картині
 
другий голос
 
Ця суперечка виникла не вчора,
Може, у печерній ще добі,
Але буть додатком до мотора
Для людини мало, далебі!
 
Як же так убого ви живете,
Чом так занепали ви, скажіть,
Щоб у дні космічної ракети
Солов'я не в силі зрозуміть?
 
26 листопада 1959 р. Варшава

 

* * * *

 

На світі є співучий Лангедок

На світі є співучий Лангедок, 

 

Цвіте Шампанню Франція весела, 

Де в сонці тоне кожен городок 

І в виноградах утопають села. 

 

Десь є Марсель і з моря дух п'яний, 

Десь є Париж, дух генія й гамена;

Десь жив Доде, гарячий і ясний;

Десь полювали милі Тартарени. 

 

Десь острів є, що осіяв Шекспір, 

Де Діккенс усміхався крізь тумани;

В борах сибірських виє дикий звір,

Серед Сахари плинуть каравани. 

 

О світе мій! О дальній світ дівчат, 

Що рвуть солодкі грона винограду! 

Благословен хай буде виноград,

Осінній витвір весняного чаду!

 

* * *

 

Волохатий, фіолетовий

Волохатий, фіолетовий

Сон і справді ніби спить.

Ні, сьогодні не найдете ви,

Чим би серце засмутить.

 

Не чіпляйтеся з розмовою,

От співати — інша річ.

Вже запоною шовковою

Колихнула темна ніч.

 

І черемха розпускається,

Хоч безсила, а така,

Що безсила опускається

І в деструктора рука.

 

Довгі тіні між деревами —

Наче повів темних крил,

І вітрилами рожевими

Розцвітає небосхил.

 

* * * *

 

І ці поля мені тепер чужі

І ці поля мені тепер чужі,

 

І ти чужа, і притулку немає...

Куди ж іти? Скажи мені, скажи!

І ти не знаєш, і ніхто не знає. 


Як і торік, пролинули чайки, 

І проспівали сурми журавлині, 

І серце те ж, і ті ж горять зірки —

Одна лиш мертва мрія не прилине.


Холодне небо. Вечір стальовий,

В недвижнім смутку золотяться зорі...

Зійти б, зійти б на дальній шпиль гірський

І руки простягти в німі простори.

 

* * * *  

 

Проса покошено

Проса покошено. Спустіло тихе поле. 

 

Холодні дні з високою блакиттю. 

Не повернуть минулого ніколи:

Воно пройшло і вже здається миттю! 

 

А скільки мрій було зеленою весною. 

Як пінились вони, мов золоті потоки! 

Вони спливли, і я один з тобою,

Високе небо — синє і високе.

 

* * * *

 

ОПІВДНІ

Мохнатий джміль із будяків червоних

спиває мед. Як соковито й повно

гуде і стелиться понад землею

ясного полудня віольончель!

Спочинь! На заступ вірний обіпрись,

і слухай, і дивись, і не дивуйся.

Це ж сам ти вколо зеленню розлився,

огудинням прослався по землі.

Це ти гудеш роями бджіл брунатних,

на ясенових гілках сидючи,

ти по житах літаєш тонким пилом,

запліднюючи теплі колоски, —

і твориш ти з людьми і для людей

нові міста, ти арки ажурові

над синіми проваллями будуєш!

Заснули води й човни на водах,

висять рої, як кетяги пахучі,

і навіть сонце, як достиглий плід,

здається непорушним...

Тільки ти не дався чарам півдня й супокою, 

бо, як сестра, схилилась над тобою

невтомна подруга — сувора творчість.

 

* * * *

 

ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО

Лише дійшовши схилу віку,
Поезію я зрозумів.
Як простоту таку велику,
Таке єднання точних слів,

Коли ні марній позолоті,
Ні всяким викрутам тонким
Немає місця, як підлоті
У серці чистім і палкім.

Коли епітет б'є стрілою
У саму щонайглибшу суть,
Коли дорогою прямою
Тебе метафори ведуть

Коли зринає порівняння,
Як з моря синього дельфін
Адже не знає він питання,
Чом саме тут зринає він!

Слова повинні буть покірні
Чуттям і помислам твоїм,
І рими мусять бути вірні,
Як друзі в подвигу святім.

Свій парус ладячи крилатий,
Пливти без компаса не смій!..
Світ по-новому відкривати,
Поете, обов'язок твій! 
 
* * * *

ПОЦІЛУНОК

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

1925  

* * * * 

 

У теплі дні збирання винограду

У теплі дні збирання винограду
ЇЇ він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: — Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: — Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій. — Підняла батіг,

Гукнула свіжо й весело на мулів,
І чутно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.

І він потягся, як дитина, радо
І мовив: — Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.

1922
* * * *

У темній гущині її я наздогнав

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

1925  

* * * *

 

Миколі Зерову



Як тюльпан, що в Гаарлемі
Подорожньому киває
Крізь засніжене вікно —
Крізь імлу життя людського
Червоніє творчий задум
У поетовій душі.

Низько ходить жовте сонце,
Сліпить очі вітер лютий,
Плачуть бідні ліхтарі, —
І самотньо розпускає
Пелюстки свої багряні
Довго пещений тюльпан.
  
* * * *

Коли усе в тумані життєвому

Коли усе в тумані життєвому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів.

В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво,— у малій картині,
Що більша над увесь безмежний світ!
Тобі, мистецтво, і твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла — вони одні нетлінні,
І ти між квітів найясніший квіт.

* * * *

 

Хто храми для богів, багатіям чертоги

Хто храми для богів, багатіям чертоги
Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон
Ясний оздоблює чи в лініях колон
Задовольняє смак, вибагливий і строгий, —

А я під буками, де сходяться дороги,
Простоту радісну узявши за закон,
Хатинку виліпив, — і, наче довгий сон,
Життя моє тече розмірено-убоге.

Та не скупую я ніколи для гостей:
Усе, що на землі доглянутій росте,
З весни посаджене у мене і полите.

В оборі й кози є, — і вже мені повір:
Не відкладається ніде смачніший сир,
А слова дружнього за гроші не купити!


ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во "Слово", 1929.  
* * * *

Спинилось літо на порозі

Спинилось літо на порозі
І дише полум'ям на все,
І грому гордого погрози
Повітря стомлене несе.

Умиється зелене літо
І засміється, як дитя,—
Весни ж і весняного цвіту
Чи я побачу вороття?

Чи весняні здійсняться мрії?
Чи літо не обманить їх?
Чи по степу їх не розвіє,
Мов пух на вербах золотих?

* * * *

 

Колишеться човен

Колишеться човен.
На землю вечір пада
Біліє поплавець на синяві води.
В душі знов образи взискуємого грала,
І руки тягнуться за небосхил - туди.
На березі - життя: і гавкання, і крики.
А в серці тишина незаймана живе,
І в срібних одблисках надземної музики
У небі журавлів далекий ключ пливе.

ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1928.  
* * * *

Тобі одній, намріяна царівно

Тобі одній, намріяна царівно, 
Тобі одній дзвенять мої пісні; 
Тобі одній в моєму храмі дивно 
Пливуть молитви і горять огні.

Моє життя веде мене нерівно — 
То на вершини, то в яри страшні, — 
Та скрізь душа співає переливно 
Про очі безтілесні і ясні.

У городі, де грають струни п'яні, 
Де вічний шум, де вічна суєта, 
Я згадую слова твої неждані.

І серед поля, на яснім світанні, 
Коли ще сном охоплені жита, — 
Душа тебе, тебе одну віта.

* * * * 

 

Ластівки літають, бо літається

Ластівки літають, бо літається, 
І Ганнуся любить, бо пора... 
Хвилею зеленою здіймається 
Навесні Батийова гора. 
Гнуться клени ніжними колінами,

Чорну хмару сріблять голуби... 
Ще от день — і все ми, все докинемо 
Для блакитнокрилої плавби. 
Хай собі кружляє, обертається, 
Хоч круг лампочки, земля стара!.. 
Ластівки літають, бо літається,

І Ганнуся плаче, бо пора... 
1929 p. 
 
* * * *

Ключ у дверях задзвенів

Ключ у дверях задзвенів. Самота, працьовита й спокійна,
Світить лампаду мою і розкладає папір.
Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом,
По присмерковій стіні дивний пливе корабель.
Ніби крізь воду вчуваються крики чужинців-матросів,
Вітер прозорий мене вогким торкає крилом,
Розвеселяє вітрила, гаптовані шовком гарячим,
І навіва з островів дух невідомих рослин.

* * * * 

 

Епоху, де б душею відпочить

Епоху, де б душею відпочить,
З нас кожний має право вибирати,
Найдемо тут ми вибору багато
Народів, царста, богів, людей, століть.
Готичний присмерк, еллінську блакить,
Легенд біблійних мідь, вісон і злато —
Все можемо на полотні віддати
Чи на папір слухняний перелить.
Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми, —
Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими.
1927

 

* * * * 

 

Поле чорніє. Проходять хмари

Поле чорніє. Проходять хмари,

Гаптують небо химерною грою.

Пролісків перших блакитні отари..

Земле! як тепло нам із тобою!

Глитає далеч. Річка синіє.

Річка синіє, зітхає, сміється...

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато — серце порветься!

1911—1918 pp. 
* * * *

На білу гречку впали роси

На білу гречку впали роси,

Веселі бджоли одгули,

Замовкло поле стоголосе

В обіймах золотої мли.

Дорога в'ється між полями...

Ти не прийдеш, не прилетиш •

І тільки дальніми піснями

В моєму серці продзвениш.

1911—1918 pp. 

* * * * 

 

Вже червоніють помідори

Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке там біса горе,
Коли серця у нас живі?

Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний...
Це все було в якійсь країні,
Але не знаю я, в якій.

Що з того, що осіннім чарам
Прийде кінець? Але в цю мить
Баштан жовтіє понад яром,
Курінь безверхий ніби спить,

І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття — без вороття.

1911 - 1918
 

 

* * * *

 

Поете! Будь собі суддею

Поете! Будь собі суддею,
І в ночі тьми і самоти
Спинись над власною душею,
І певний суд вчини над нею,
І осуди, і не прости.

Устануть свідки темноокі
Зо дна поблідлої душі.
І скажеш їй: у світ широкий
Іди, не знаючи про спокій,
І, согрішивши, не гріши.

1922
 

 

* * * *

 

Осінь ходить, яблука золотить

Осінь ходить, яблука золотить.
Я приїхав у незнаний край.
- Чужоземко молодая, хто ти?
- Одгадай.

- Чужоземко, дай води напитись!
- У воді любовне є дання. -
Я рушницю почепив на віти,
Я до бука прив'язав коня.

Я дивлюся в вічі - і скорботи
Листя опада на дно душі.
Щастя ходить і серця золотить,
І в знемозі клонить комиші.
28 липня, 1922 р.
 

 

* * * *

 

ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД



Із поля дівчина утомлена прийшла

І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,

За сапку — і в квітник, де рожа розцвіла,

Де кучерявляться кущі любистку й м'яти.

З путі далекої вернувся машиніст,

Укритий порохом, увесь пропахлий димом,—

До виноградника! — Чи мільдью часом лист

Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!

В саду колгоспному допитливий юнак

Опилення тонкі досліджує закони,—

А так же хороше над чорним грунтом мак

Переливається, мов полум'я червоне!

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику валку, що ніжно серце тисне

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

6 вересня 1955 р Київ 
* * * *

ЯК ІДЕШ ТИ…



Як ідеш ти білою тропою

І зимове сонце блисне враз,

Як над широчінню сніговою

За алмазом спалахне алмаз,



Як зненацька у людській розмові

Дружній голос душу стрепене,

Як заблисне в посмішці раптовій

Юне личко, - спогадай мене!



Спогадай, бо сивина навчила

Кожну мить хорошу берегти.

Думаєш, таких ще буде сила! -

Ой, гляди, не ошукайся ти!



Все записуй в серці молодому,

Буде це як знахідка тобі,

Коли в старість прийдеш, як додому,

Як у гавань тиху по плавбі!...
 
 

* * * *

 

ЯК НЕ ЛЮБИТИ...



Як не любити зими сніжно-синьої
На Україні моїй,
Саду старого в пухнастому інеЇ,
Сивих, веселих завій?

Як не любити весни многошумної
Меду пахучих суцвіть,
Як не любити роботи розумної,
Праці, що дух веселить?

Як не любити утоми цілющої
Після гарячої гри,
Поклику птаха над темною пущею,
Рідних пісень з-за гори?

Як не любити любов'ю наснажених,
Мудрістю сповнених книг,
Троп невідомих, дерзань ще не зважених
І небосхилів нових?

Як не любити людини, що з атому
Креше добра блискавки,
Як не любить по змаганні завзятому
Дружнього стиску руки?

Як не любити пори, коли ночами
В щасті тремтить соловей,
Як не любить під бровами дівочими
Синього сяйва очей?
 

 

* * * * 

 

Люби природу не як символ

Люби природу не як символ

Душі своєї,

Люби природу не для себе,

Люби для неї.

Вона — не тільки тема вірша

Або картини,—

В ній є висоти незміримі

Й святі глибини.

У неї є душа могуча,

Порив є в неї,

Що більший над усі пориви

Душі твоєї.

Вона — це мати. Будь же сином,

А не естетом,

І станеш ти не папіряним,—

Живим поетом!
 

 

* * * * 

 

КОЛИ КОПАЮТЬ КАРТОПЛЮ...

Коли копають картоплю,— стелеться дим

над землею,

Листя летить воскувате, ніби метеликів рій,

Пахне грибами і медом, вогкістю пахне тією,

Що, опріч назви осінь, немає імені їй.

Коли копають картоплю, ключ угорі журавлиний

Рідною мовою кличе у невідомі краї;

Смутком тоді щасливим повниться серце людини,

Вітер, як старості повів, навкруг обвіває її.

Коли копають картоплю, тихо співають дівчата,

Озимина витикає свіжо-зелені голки,

В гості запрошує всіх біла над річкою хата,

Діти несуть у школу завиті в хустини книжки.

Коли копають картоплю, стигне вода в криниці,

Рівно й спокійно дише натомлена з праці земля.

Хлопцям пора і дівчатам сваритися і мириться,

Час музикам ладнати скрипки на весілля.
 

 

* * * *

 

ТУГА ЗА МОЛОДІСТЮ

Не жизни жаль с томительным

дыханьем,

Что жизнь и смерть?! А жаль того

огня.

Что просиял над целым мирозданьем,

И в ночь идет, и плачет уходя.

А. Фет

Яким би був я йолопом жахливим,

Коли б почав завидувати юним,

Рум'янощоким та блискучооким,

Коли б запав у жалюгідну заздрість

До сильних, до здорових, до струнких,

До молодих, які не без підстави

Себе вважають владарями світу,

До зміни, що прийшла тобі й мені,

Не названий, далекий, добрий друже!

Ні, ні! Була б стареча та бредня!

Та жаль світанків тих, які лиш раз палали.

Тих неповторних гроз, що в вічність

одблищали,

І перших трепетів у серці й на устах,

І першої весни, що зникла, ніби птах

Порою ранньою у сивому тумані.

Жаль благодатних сліз по дорогій омані,

Німої гіркоти, що молодечий вік

Немов березовий оволожняла сік,

Що з білої кори на землю краплі ронить..

. Жаль тих передчуттів, що никнуть і холонуть

Од вітру першого, який торкнеться їх...

Жаль просвітів між хмар, блакитних і легких,

І льоту ластівки, що над землею мчиться,

Грозу віщуючи, як синя блискавиця,

І гаю млистого, що ніби обважнів

Од щастя, од роси, од туги й солов'їв,

Жаль темних поглядів, жаль білих рук

дівочих,

Жаль сну ранкового по тих безсонних ночах,

Що теж були, як сон, як світла й тіней гра...

Жаль лиха першого і першого добра,

Жаль дружби на весь вік, що гасла

за хвилину,

Хвилинних усміхів, що пронесу до згину,

І снігу, й снігурів, і злетів, і проваль...

Жаль світу цілого — землі і неба жаль!
 

 

* * * * 

 

Ніколи я не знав, що так люблю

Ніколи я не знав, що так люблю —

До болю, до смертельного жалю —

Понад Дніпром сріблисті верболози.

Березу, що прозорі ронить сльози

На тиху, присмирнілу мураву,

Бур'ян в напівзасипанім рову,

Де часом вальдшнеп, поетична птиця,

Між листям жовтим від стрільця таїться.

Ніколи я не знав, як тяжко жить

Без солов'я, що в пісні аж тремтить

Тільцем своїм маленьким і гарячим...

(Коли таке ми раз в житті побачим,

Як бачив я в ліщині, при горі,

Насупроти рожевої зорі,

Над рідним ставом,— ніжної отрути

Ніколи нам, довіку не забути!)

Ніколи я не знав, що малюки,

Вітаючи нас помахом руки,

Коли наш поїзд між полями лине,

Дарують неоцінні нам перлини,

Які ревниво треба берегти.

Чужі перетинаючи мости,

Милуючися пишними містами,

На площі, що розквітли прапорами

І головами людськими киплять,

Я голосу не можу відігнать

Єдиного, що зве мене і кличе,

І заглядаєш ти мені у вічі,

І я руками тінь твою ловлю.

Ніколи я не знав, що так люблю.
 

 

 



Создан 10 апр 2012