Вірші українських письменників

Григорiй Михайлович Косинка (1899 - 1934)




* * * *

 

МАТИ

А працю ту, що виросла із ноту 
Твого гарячого в жнива, 
Що сипалася зерном через гору 
У кіш дубовий до млина,— 
Забрали в тебе ми не так, як таті, 
Але розбоєм в білий день, 
Коли кипіло сонце на загаті, 
І гукав півень до гостей!
Т. Осьмачка

Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.
— Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай,—каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.
— Ну, от! Не люблю я ваших жалощів! —вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою.— Заберіть назад її, чуєте?
— Ех, сину, сину,—промовляє докірливо батько,—ж кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться!
Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам'яті цей поцілунок на ціле життя...
Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря.
Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, лягають на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у вибоїні дороги, не розриваючись...
— Уже не видно й одного поляка,—каже, зіп'явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу — не слухає, а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка сієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок —жовте, солдатське.
— Андрію...— закашлялась вона, вимовивши моє ім'я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльозами, примовляючи:
— Ой матшко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?..
— Не застуй світла матерії —вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидів на лаві та дивився зляканими очима на хвору.
Мені такий жаль та сум... У нашій хаті, ще як писав брат Петро, все по-старому, все благополучно: блискуча піч стоїть, поколупана до цегли, стіл чорний, аж вилискується під лепом, і паляниця на тому столі з дрібком солі, а вікна низькі й малі — вони дивляться тільки на купу гною під повіткою, а більшою шибкою вторі крайок лісу закреслюють.
— Таким, сину, як ми,— казав батько,— коли нема заробітків — нема життя. Конем орудую, а все наче з рук падає, все думаю: сходив Херсонщину, троє літ протрубив у шахтах, у Кривому Розі, а ви дома на півдесятині злидні посіяли — наче мало ще нам їх і так!.. Така була сила в мене — одвірок виломлю рукою,—зносилася: ні сходив, ані спив... Та хіба тільки я такий?!
А мати на долівці, на соломі, де в головах старі баранки лежать сиві, за брата заступається:
— Не займай його, він малий ще...—видавила вона з грудей разом із кашлем ці слова, а потім хотіла ще підвести руку до сестри —не подужала.
Я, ковтнувши солону сльозу, сказав:
— Ви ж не вмирайте, мамо, чуєте? Не вмирайте! Я привезу сьогодні доктора, чуєте?
Мати поворушила головою —одмовлялася, а далі розплющила свої великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою,— пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам'ятала собі, хотіла щось промовити —не можна: губи ловили повітря, а голосу не було. Я спам'ятався: треба їхати!
— Простіть мені, мамо,—сказав я, ставши на коліна. Батько, ідо стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи по-дитячому так само, як і сестра, на всю хату; брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого доглядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним мішком у руці, а такий був, мов камінь той німий...
— У другий раз...
Мати мовчала.
— У третій раз...— І я підвівся рішуче на ноги, а вона глухо мовила:
— Бог простить, сину... Не їдь тільки, дитино...
У матері знову починалася гарячка; їй знову лили на гаряче тіло самогонку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирав.
У хаті засмерділо горілим зерном: це батько з Петром випорожнили на материні ноги останню пляшку самогону.
Батько поклав кулака, мов горнятко загоріле, на стіл,— сказав:
— От жисть! Польський офіцер своєму собаці ногу перев'язував, а ми, виходить, гірше від собак здихаємо?! Біжи, Петька, ще до Одарки по самогонку,— наказував він братові.
Петро взяв на лаві пляшку, міцно стиснув для чогось у кулак пробку, вискочив у сіни, але не встиг причинити двері, як гукнув:
— Ой горить десь на селі! Це, мабуть, на Джулаєвому кутку, а дим валує аж у береги!..
— Катай по самогонку! — гостро наказав батько.
Ми вийшли з хати разом; пахло димом, а кутком заливались, гавкаючи, пси; село ж було німе, сторожке й люте; я мовчки одломив з верби молодий дубець — поганяти коня. Петро підбіг о воза, хотів, видно, щось мені сказати — не посмів, а батько йому вслід:
— Одна нога — тут, а друга —там? — I брат, оглянувшись, побіг по самогонку.
— Може, й не слід їхати?—поспитав обережно, прислухаючись до гарматного клекоту, батько, додавши: — Все рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщі замобілізують!
У мене в серці за ті слова закипів жаль до батька, що не міг слова йому сказати, а лише мовчки одчинив ворота та повісив на них кирею чорну,—хай дома залишається, коли вмру по дорозі,— ударив дубцем коня, рвонувши ліворуч віжку, і биндюг заскакав по сухій дорозі, вистукуючи гальмом так, як за городом вистукував кулемет.
У передку мого воза, в навмисне зробленій скриньці, лежить револьвер. Чи не хотів спитати мене про його брат Петро?
Я думаю: «Треба було залишити його дома, бо я не знаю, чи доведеться мені повернутися додому, чи ні?..»
Шумлять перед дощем придорожні верби, шумить городина, а з верби, зриваючись на вітрі, летить ворон, крякаючи...
...Поляки мобілізують підводи. Польська армія, зодягнена в сіро-зелені німецькі шинелі, що нагадують колір жита, коли воно красується, розхристалась із дисципліни й перелякано котиться перед босими більшовицькими частинами на захід; наше село, як місцевість, де є стратегічний міст, сьогодні вдруге намагалися зайняти більшовики, і, повертаючи до Джулаєвого кутка коня, я не знаю, хто ж нарешті в селі зараз: пани чи товариші?
— Хто б не був,— кажу вголос до себе,— але п підводи не поїду. Плювати мені, що б'ється в гарячці армія,— у мене дома так само б'ється мати!..
Я міцно стискаю руками віжки та здержую коня, що за кожним пострілом з гармати кидається злякано то в один, то в другий бік, і під сміх польських солдатів, що стоять на розі Джулаєвої вулиці, потрапляю у бойову смугу...
— От молодець хлоп,— гукає до мене один солдат.— Сам до штабу їде, правда? — сміється він золотим зубом у передніх яснах до свого товариша.
— У його віз добрий, проше пана, до Варшави вирядився,— глузує той, показуючи багнетом на новий стан коліс у моєму возі.
Мені хочеться крикнути до цього чваньковитого «жовнєжа»: «Не до Варшави, брешеш, а до Зеленогаївки!» Але в моїй уяві лежить, як і зараз, розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає їй тіло самогонкою,—і не може через це зірватися таке слово. 
Я б'ю по жижках коня, обминаю обгорілий паркан, де кричать та плачуть, мов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить...
Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й досі горіла, спопеліло стражданнями села, і, коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кожного, кого зустріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита...
— Стій, ти здурів, чи що? — гукає до мене з-під повітки дядько Василь.— Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині підвозить рішив?
— По доктора... Мати!..— кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золото-синіх огнях блискавки дядькову постать... Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у слідах, скакала мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.
Я захолонув од такої зустрічі.
Так, не для слави польського офіцера будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу. І коли полковник, майнувши чорно-малиновими краями плаща, ударив мене нагайкою, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був в ту хвилину лише запам'ятати риси цього звіра.
— Do stokros!..—вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською: —Ти ховаєшся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служить, хаме?!
Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх солдатів:
— Co to jest? Co?! Хлоп німий, як скотина!
Один з кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською ж мовою лише троє слів:
— Дякую за визволення!
О, він зрозумів! Люто сіпнувши за вуздечку свого коня, пан офіцер сказав до солдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:
— До штабу! Ця собака — більшовик... У-у, голота!
— Український інтелігент, проше пана полковника? — засміявся, запитавши, влесливий солдат. Він, видко, ждав лише наказу, бо нагайка в руці, з жовтим лисячим хвостом коло ручки, аж підскакувала в солдата, але наказу не було: офіцер поспішав. Він тільки подивився на солдата стомленими очима, де можна було побачити доручення, ідо пахне у військових єдиним словом «смерть».
І знову польська команда, грязь під копитами коней і метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору.
«Батькова правда,— каже до мене це сіре мишеня.— Мати. мабуть, померла, а твоя смерть - праворуч, на коні. Хай-но тільки за село виїде солдат... Не віриш?»
— Ні,— відповідаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподівано, як і з'явилося, а губи шепочуть лише одне: —Застрелити, за смерть матері та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі,— рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хруснувши пальцями: задубіли після дощу руки.
А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спотикаючись, ішов поруч із гнідим кавалерійським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошені люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши надвоє коло школи старого осокора. 
Ми їхали мовчки недовго.
— Пан — інтелігент? — запитав мене несподівано солдат польської армії.
— Так, учитель,— збрехав я, не розуміючи, до чого йде мова.
Він засміявся, додавши суворо:
— Так не можна відповідати польському офіцерові, розумієш?
Я мовчав.
«Хіба можна було,— гадав я,— сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна...»
— Часи пан має? — запитав він знову, не спускаючи з мене пильних маленьких хитрих очей.
— Де там у нас часи ті будуть! — відповів я не в тон солдатові, глянувши мимоволі на захід, де ховався під лісом довгий хвіст польського обозу.
— І нічого не має? — спинив він раптом мого коня, а сам скочив із сідла на землю.
Я встав з воза й ждав.
«Не може бути, що він хоче розстріляти мене таким способом»—подумав я, приготувавшись до обороті на смерть.
— Йолоп ти, чуєш? — крикнув легіонер, розмахуючи кулаками.
Мені було зрозуміло, що, коли людині втрьох розрубали нагайкою лице, коли вона має десь у схованці револьвера, це трохи скидається на йолопа, але я, мабуть, мав тоді такий вигляд, що сержантові довелось вжити такого влучного порівняння. 
— В чому річ? —поспитав я, здивований, у солдата—Ведіть мене до штабу!
— Не вдавай дурня! Вивертай кишені, сарака! —гукнув осатанілий легіонер.
Мені зробилося смішно. Так, тепер я розумів —і моментально вивернув; із кишені впала додолу лише квитанційна нотатка «О приемке продразверстки», яку я нахилився піднята та сховати знову, але сержантові не сподобався мій рух, він злісно гукнув:
— Не руш!
— Квитанція за продразверстку,— пояснив я, підіймаючи папірця.
— Розстебни сорочку,— спокійно сказав до мене сержант, оглядаючись злодійкувато на всі боки та підганяючи словами: — Скоріше, скоріше!..
У мене на грудях, на синьому шнурку, висів маленький позолочений хрестик —подарунок матері, коли виряджала мене колись до війська.
— Здійми,—якось тихо прошепотів він, і, коли я передав цю здобич, він уважно додивлявся до проби, а потім махнув чогось рукою: «Казна-що, мовляв, але приходиться», витяг із-за пазухи великого гамана й положив туди мого хрестика...
О, в тому гаманці були не тільки хрестики, що мали вартість таку, як мій!
Я взяв на мокрій землі шнурок та нотатку.
— Рушай! — сказав незадоволено сержант, додавши: — За образу честі польської армії я повинен був тебе розстріляти, як пса. Так. як пса. Але зараз маєш підвозити до більшовицьких позицій набої, зрозумів? Ти не більшовик?
— Дякую панові офіцерові! Ні —вигукнув я радісно, лише для гонору назвавши героя хрестиків офіцером... Але які прекрасні наслідки мало для мене це слово! Сержант похвалив мене, що я такий, мовляв, розумний хлоп, що навіть польською мовою володію.
— Рідко трапляються такі хлопи,— зробив він зауваження.— Навіть українські інтелігенти...
Але я не слухав; мене охопила така радість, що зможу нарешті проскочити бойову смугу, зможу попасти до бойового сектора більшовиків, де перед моїми очима стояла поза арміями лише Зеленогаївська лікарня... Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір'ю... Лікар повинен поїхати —це моя постанова...
І я гнав коня до польського штабу з такою силою, що мій пан сержант лише посміхався:
— О, ти гарячий! — приказував він, гоноровито осмикуючись, коди ми під'їздили до штабу.
Дощ перестав. Він гнав на захід патлаті хмари, а над лісом вималював широку синю смугу, схожу на Дніпро коло Зеленогаївки. У ту смугу, здавалося, вітер вмочив старі дуби ще прадідівського бору—таке було суворе й грізне небо.
На нашому, польському, боці хмари вгорі пливуть до тієї смуги чорними кораблями —ще хвилина, й синя смуга, що нагадує Дніпро, не вмістить цього небесного флоту! Десь далеко лунає канонада. А за селом, де штаб, з гарячкою та безпорадністю одступає до бору польська армія.
Валка селянських підвід вантажить під лайку сержантів набої; коні місять ногами грязь, а ящики ламають своєю вагою тонку шалівку возів, і, коли вже підводу навантажено, на воза вискакує, кидаючи туди товсту солдатську торбу, сержант; він злякано оглядається назад, де за горою йде густа, без перерви, перестрілка, хвилину щось думає, а далі люто б'є коня та вигукає знову лайку на дядька, що коняка, смикаючи воза, заляпала його гряззю.
Селяни, зрідка молоді, схиливши до землі голови, біжать по грязі, не сідаючи на вози, поруч із кіньми—така важка дорога.
— Сідай, бо далеко бігти! —глузує на возі сержант, задоволений, що він нарешті таки осідлав собі цього дядька в далеку дорогу...
До нас підбігає схвильований старшина польської армії:
— Я маю їхати, коня забито...
Але мій сержант на цей раз не забув, видно, наказу свого начальника:
— Проше пана капітана, але хлоп з наказу графа має
підвозити кулеметні стрічки до більшовицьких позицій!..
Офіцер побіг до двоколок Червоного Хреста. Вони спішно підвозять, перекладаючи на селянські вози, поранених; кіннота гусарів у галоп виїхала пашнею на праве крило; вже сутеніє, я боюся, що польська армія зрушить під натиском раніше, аніж я зможу виїхати на гору, де є надія проскочити до Зеленогаївки.
— Laduj! Накладай! —підбадьорює мене наказом сержант, показуючи рукою на ящики з кулеметними стрічками.
Під вербами стоїть недобита сотня солдатів.
— Зрадники, що покинули праве крило,— пояснює лаючись сержант. А «зрадники» стоять під вербами, слідкуючи очима, як поспішно тікають сержанти з офіцерами, і рішуче одмовляються вдруге йти на фронт.
— Повстання? Більшовики?! —долітають до мене окремі слова запіненого офіцера, але в цю ж хвилину солдатів оточують штабні сержанти, а під верби, де ми стоїмо (я-вже навантажив кулеметні стрічки з французькими написами), здержуючи коня, летів мій хрещений батько сьогодні—граф Яромірський. 
— Пане граф, пане граф! — загукали з усіх боків, підбігаючи до змиленого коня графа.
— Co to jest? — якось верескливо врізався мені голос графа.
І тоді, пам'ятаю, виступив серед німого мовчання солдатів, що стояли оточені озброєними сержантами, один. Так, я ніколи | не забуду ні цієї хвилини, ані його слова.
— Я вмру,— сказав він,— мені тепер однаково, чи розстріляють більшовики, чи свої, але з фронту, хай знає це пан полковник, втекли сержанти... Хто ж тоді зрадник?
— Зрадник! Розстріляти його! —загукали сержанти, але зустріли в очах солдатів таку люту ненависть, що ніхто більше не промовив і слова.
Солдат. На фронті немає людей, нас затишили, прошу пана, без жодного зв'язку, більшовики наступають колонами, вистрілюючи нас, як дике м'ясо... Ми мали сотню, а лишилося...— і він обвів рукою недобитків своєї сотні.
— Більшовик! — різнув пан полковник на всю руку нагайкою, як і мене, солдата, але спам'ятавшись, вигукнув команду, а потім сказав:
— За Річ Посполиту, собако, а не сержанти. Сержантами керує штаб, а не голота! Хто одмовляється йти на фронт?
Солдати були німі; тоді ще раз повернувся конем коло сотні граф і, щільно зціпивши зуби, глянув на готових стріляти сержантів, наказав офіцерові:
— На фронт!
Залунала команда. Солдати, вирівнявши похилені голови, пішли вдруге на фронт. До мене на воза, з наказу героя хрестиків, сів побитий графом солдат з кулеметом, і ми рушили під більшовицькі позиції.
Я повинен був бути задоволений,—по мені ж сьогодні ходила почесна нагайка, що так уміло посилала на фронт солдатів...
Вже зовсім смеркало. На польській позиції, десь на лівому крилі, горить прожектор, а в моєму серці горить біль,— він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір... Туга на серці мов та сажка на пшениці.
— Важка дорога, кажу я до свого коня, злажу з воза, як то роблять старші люди з нашого села, та біжу темної ночі поруч із конем.
— Я не хочу по-дурному вмирати... Не хочу, розумієш? — шепоче, звертаючись до когось невідомого, солдат. Він так само, як і я, злазить під гору з воза та йде вперед, спотикаючись іноді на копці при дорозі. 
Біле око прожектора викинуло на зеленога'івську дорогу пасмо світла, а на горі, де лікарня, тліли в вікнах далекі вогні — о, я знаю цю дорогу!..
Але я знаю ще одну велику таємницю, невідому солдатові ранком, коли кричали горласті півні, а сонне село продерло до сонця заспані очі вікон — тоді більшовицькі полки, що несли в руках розірвані знамена своєї армії, що наступали босі й голі на польські позиції, було підсилено бойовою кавалерією Котовського.
Вона цілий день під гарматним огнем переправлялася поро мами.
— В обіди,—каже до мене солдат,—матроси, голі по пояс, оперезані навхрест кулеметними стрічками, наступали з такою одвагою, що польська армія встояла лише познанськими полками. Ви нічого не чуєте?—запитує він, удивляючись в тьму ночі, в далекі вогні лікарні.
— Ні... То, мабуть, дме після дощів сухий вітер,—відповідаю солдатові.
Він мовчить. А на фронт, обминаючи нашу сотню, спішно, тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимові поляків, як шелест пашні, летить кіннота.
На нашому правому крилі такий спокій, що, коли лопне постріл-другий, не віриться, що тут захрясла в пашні ціла армія...
«У нашому селі тепер теж спокій»,—думаю я.
А глухе, далеке виття собак, що летить до мене чомусь із погорілого Джулаєвого кутка, гостро, до болю, коли хочеться плакати, замкнуло мої мислі на порозі нашої низької, мов та печериця під горою, хати.
Я знаю: батько вийшов на ґанок—у хаті так душно, аж млосно, а діти сплять де хто впав, одна тільки сестра—ввижається — сидить при гасничку над матір'ю...
Мою думку шарпає знову бліде лице прожектора, що намагається прорізати чорну основу, яку так таємниче заткала сьогодні ніч.
— Повертайте ліворуч,—каже схвильований солдат.
Я починаю його ненавидіти: чого він труситься? Смерть Хіба глупої ночі не однаково маю вмерти, коли доведеться, я?
Мої мислі горять, а тупий біль закипів уже люттю.
— Його ж ім'я,— починаю іронізувати я,— історики польські можуть зарахувати під загального назвою безіменних тисячних героїв... Хай радіє сьогоднішня ніч, коли десь по костьолах його землі буде проспівано вічну пам'ять, коли...
«Андрію!..»
Я кинувся, оглянувся назад: так, це ж був голос моєї матері, але в мене перед очима бігають перелякані та суворі очі військових, а десь далеко за лунами, по том бік Дніпра, ясно горять ліси.
З фронту летять назустріч замилені коні, офіцерам передають коротку, тривожну, мов журавлине «кру» перед бурею, звістку: 
— Має наступати Котовський...
— Котовський?..— повторює чомусь мій солдат це ім'я.
Ми зупиняємося; сотню розбивають на відділи, з п'ятидесяти душ, та ведуть у долину, звідки сторожко долітають глухі накази. Моя стійка з набоями — це місце польового штабу; шумлять телефони, хтось нервово повідомляє, що на праве крило густо наступає піхота, а в резерві —кавалерія... Піхоті дають наказ приготуватись до зустрічі.
— Така погана позиція,—з тихим незадоволенням кидає на землю хтось із авторитетних ці слова, що летять, здається мені, разом із дикими качками на той бік, до Зеленогаївки, де чути бадьорий крик, уривки пісень та глухе рокотання вітру.
— Сволоч наступатиме цю ніч востаннє. Це говорить той самий голос, запитуючи:
— Гайдамаки прибули?
— Так...
— На фронт виїхав граф... На фронт виїхав граф,—шипить хтось нервово у телефонну трубку...
Я безнадійно набиваю рептух пирію, підв'язую коневі до оглоблі. Хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!
Огні Зеленогаївської лікарні погасли; я не прислухаюсь, раніше, до рясної перестрілки на фронті: це має бути смерть в ім'я життя, але життя моєї матері, мислю, догоріло, майбутнє братів із сестрами спотикається темної ночі в безвість...
Заплющую очі, а хтось засвічує старечого рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком...
У мене тихо котяться по виду сльози.
— На фронт виїхав граф,—шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.
Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами—сьогодні буде золотий день!
Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна арія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: «О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!..» А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними,— не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити,— і диким свистом летить гарматний постріл та б'є на приціл позад нас.
Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь під моїм возом, зашипів словами: «Кавалерія, Котовський, кавалерія...»
Я загнуздав переляканого коня та встиг запам'ятати знайомо обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.
— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.
Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:
— Дайош Варшаву!..
— Варшаву-у!..— засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф...
— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ,— каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.
— Цо?
І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії...
— ...Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України...
Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, до з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу... І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки...
— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.
Закипіла запекла атака... Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера і випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летіп у закривавлених удилах...
«Ні, я таки проскочу сьогодні до Зеленогаївки!» — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.
— Ящики з набоями —додолу!.. Хай попробує тепер сержант...
Я на хвилину закам'янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзига, і він спіткнувся на німий кулемет, де сидів солдат, що вигукнув божевільно перед боєм слово «смерть».
— Я—бідний! Не рубай...—підняв він праву руку над головою.
— Не пан?!
Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смужка сталі в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом: 
— Я — бідний!
— Трудно, братан, руку здержати,— якось не по-військовому сказав кавалерист, хитнувшись на сідлі, і впав навзнак на землю.
З долини, займаючи праве крило польської армії, пішли в контратаку гайдамацькі курені; польська піхота збігала в долину, мов каламутна вода...
Так, більшовицькі полки робили останній наступ, і тачанки з кулеметами вже забігали, скригаючи немазаними колесами, в саме серце польської армії! —в зону польового штабу.
— Ні, не привезу я лікаря до матері... Смерть,— кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так тихо та ясно.
То польська армія, залишаючи села, палить, щоб ворог не скористався, природну позицію!
Залізний дах лікарні вогненно піднявся над осокорами, а далі все заглушив гук гармат та крики поранених.
Я, забутий у бойовій гарячці штабними сержантами, стою коло коня та жду хвилини, коли нарешті польська армія зрушить із фронту. Не мусить бути —я знаю —так само, як і те, що краще вмерти, аніж повернутися тепер без коня додому!
Я жду. В мене цокотять зуби в такт якомусь божевільному ритмові бою, а рука тремтить у кишені, де я заціпив, заломивши нігті, револьвера, бо мені хочеться стріляти...
«Котовський розбив гайдамаків...»
Не знаю, хто кому сповістив цю страшну для польського штабу звістку, але армія оголила фронт, залишаючи більшовикам кулемети, набої, навіть гармати.
З коня зняли тяжко пораненого графа, прослали шинелю на моєму возі — його рушницю поклали в головах та, доручивши проводити двом кавалеристам, погнати в долину, куди бігла тепер перелякана армія не хвилями, а мов та отара овець: вона втратила дисципліну, не слухала команди, не оглядалася назад...
— Варшаву-у-у! —лунали позаду крики більшовицької кавалерії, що летіла побідно, рубаючи по дорозі тих, хто мав житній колір шинелі... 
Мене не зарубають: я—підводчик. А все-таки (я накинув під возом гальмо на гвіздок) уся сила моєї енергії тепер: вискочити на дорогу до Джулаєвого кутка.
— Стій!
Польські солдати багнетами спинили мого коня, а на протести кавалеристів, що я везу графа, почали лаятися: вони поклали на воза свого пораненого товариша.
Я глянув на його обличчя: це був той самий солдат, що так боявся смерті. Той самий, що крикнув: «Я — бідний»
Ет, один чорт! Солдат, граф —це було мені однаково: я ж був для армії лише підводчик—частка затоптаного кіньми села..
— Скоріше, хлопе! —шипить не своїм голосом кавалерист та б'є нагайкою вподовж спини мого коня. За нами лунко кричить, мов недорізаний, степ. А голос степу —це голос цього кавалериста: він хоче копнути матюками дорогу, хоче лайкою в бога висловити трагедію своєї армії!
Тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та люті, шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті. О, я тепер знаю, що втече до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лісу назад,— хто кінний.
З мого села десь під горою, у вишнях, скрекоче кулемет.
«Це дякують панам джулаївці»,—проскакує в мене думка, але кінь спотикається на копець, віз підскакує, а очі графа з ненавистю та болем дивляться на мене, він хоче дати наказ кавалеристам, він намагається висмикнута з-під себе поранену руку, дає зрозуміти, що треба спинити коня. Тоді я гукаю на все горло «гиття!» —мені треба ще заглушити белькотання закривавленого графа...
Уже недалеко перехресні шляхи —накочена дорога до Києва, а глуха, з двома стежками у зеленому спориші,—до мого села. Я вирішив, що це буде межа, де не повинно справдитися батьківське слово.
Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має вивозити на мені гній до свого сухого поля... Хай не сміється дядьки Василь, що я поїхав підвозити до Волині панів!..
Я спиняю коня... На горі ще йде бій, але польська армія біжить до бору не тією дорогою, куди погнати мене кавалеристи —до польського штабу за селом,—вона тікає пашнею, навпростець прямує до накоченої дороги, де підскакує в голубому диму гарматних пострілів.
На місці польського штабу лежать—невідомо, мертві чи поранені,—солдати, розламана кухня та солома з сіном, що розтрусили возами селяни. 
Я зовсім спинив коня; граф застогнав, плюнувши лайку в обличчя пораненого солдата, що лежав без пам'яті цілу дорогу. Один з кавалеристів вихопився конем за вербу: вони були здивовані, що штаб та Червоний Хрест зникли невідомо куди.
— Що сталося? —кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист.
— Нічого!—відповідаю та стріляю з револьвера поспіль три рази, а він звисає в стременах коня та біжить з ним, мертвий, попустивши до колін уздечку, в степ. Я хватаю з-під голови графа рушницю — він дивиться на цю сцену широкими, червоними з люті очима,—та мені не до графа тепер: з-поза дуплинастих верб, що згорбилися од старості, вартуючи село, скаче на постріли кавалерист — у мене трусяться руки, я не знаю, чи є хоч одна куля в рушниці графа, але затвор подає в цівку — стріляю тоді просто в малинову стрічку, що вплетено в гриву цього викоханого коня, бо кавалерист приліг, тримаючи в руці револьвера, до кінської шиї.
Я на цей раз не влучив; тільки кавалерист, піймавши на вітрі переможний крик більшовицької кавалерії, повернув коня до бору: лопнули за мною дна постріли з револьвера, і вівса заткати вершника у зелену далечінь степу.
Я кричу, нахваляюся, слідом за ним; п'яний тепер якоюсь великою радістю перемоги, я ще хочу вистрілити з рушниці, а затвор не подає куль: це була остання.
Шарпаю віжками коня, в правій руці — револьвер, а на возі — граф та просто солдат-поляк, я жену селом коня так, що навіть свої ж не пізнають мене з обличчя, а лише по коневі здогадуються.
— Куди це ти, Максимовичу, добро таке возив? Це так жартує, спершись на воротях, де прибито розмальованого дерев'яного хреста, один дядько.
— Пани є ще в селі чи немає? — запитую його, не відповідаючи.
— Я б і тебе не бачив, коли б це ти не їхав...
Ні, хіба я можу вдержатись — у мене так накипіло за сю ніч,—щоб не послати цього дядька десь аж під небесну канцелярію?..
— Немає?!
— А я що тобі: польський генерал? Я махнув рукою —безнадійно допитуватися,— а лайка, коли там випливло слово «мати», завмерла на губах. Я рушив вільною ходою додому.
«Хоч би тобі душа з нашого кутка»,— гадав я. Ворота скрізь позачиняно, а все село під гору вибігає та за боєм слідкує... Виглядають із-за воріт, запитуючи, лише ті, в кого погнали в підводи чи батька, чи сина; дітвора вискакує аж за ворота, на вулицю, хоче зазирнути в обличчя поранених, а хтось із старших серед дітей аж у долоні ляскає:
— Ой рушниця ж! От одріза можна зробить, ге?
Я сховав до кишені револьвера. Такий мені сум —я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.
— Скоріше їдь! —гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів —це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.
Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.
— Ні, як таки так їхать? —починає картата він мене.— Це й слід панський не захолонув —усе село перевернули —давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти... О, то це пани —живі?
— запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса...
Я розплакався; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро; я не питав його.
— Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть. Ми їм кажемо: «Він приїде з доктором», а вони ковтнули води з ложечки—захлинулися..
— Чого ти лаєшся? Лежи каменем з доброї честі! —каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик підходжу до воза—у мене тепер ні жалю, ані серця—лише тупий біль. У клуні напівтемно, а зайчики від сонця, що проскакують через шалівку на тік, сліплять графові очі...
Граф. Польща озолотить тебе ЗІ» мене, чуєш? Я—граф Яромірський, начальник другої познанської дивізії, розумієш? Хто ти? Маєш допомогти мені...
Дядько Василь. Чи не гадова душа! Цабе яке вискіпалося; мулько, мабуть, лежати на возі?!
Я засміявся... Мені вподобалася така відповідь, але я згадав за коня.
— Веди його в левади, хай трохи промнеться,— сказав Петрові, передавши вуздечку.
В клуні тепер нас тільки троє: я з дядьком та граф. Солдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубів; губи цільно зімкнені, а пристаркуватий з великим шрамом на бороді вид такий був збитий за життя, що я мимоволі згадав його слова: «Я — бідний».
— За мою смерть... Пам'ятай, польська армія розіб'є більшовиків... І не тільки ти,—це граф до мене,— а все село спалимо до цурки... Дай мені води,—командує по-військовому граф дядькові Василеві.
— Ой зараза ж! —це дядько Василь.
Я запитую графа польською мовою:
— Пан полковник не помиляється? — Мені тепер просто хочеться побалакати—доля його лежала в моїй кишені, але дядько Василь нервується:
«Скоріше, чого там панькаєшся»,— кажуть за нього тремтячі руки, коли він почув із вуст пораненого кару вогнем...
— Селом побігли більшовики! —пошепки, причинивши хвіртку, передає дядина чи дочка Василева.
— Не вештайсь по двору, в хаті сиди! —кричить до неї дядько.
...Я згадую вигорілий Джулаїв куток, я уявляю до найменших дрібниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тоді знову виймаю з кишені револьвера: граф скавулить, мов пес на пожежі.
— Більше не доведеться палити, пане полковник!
Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:
— Не стріляй, він уже й так готовий... Сам дійшов. Фу, смердота яка!
В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стугонить під копитами земля, скригають намазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці заскакують у двір пити воду...
— Я приберу його до вечора,— каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню, а сам по-хазяйському виносить надвір відро води, ставляє його посеред двору, як на весіллі.
— Стомилися, товариші? —хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця.— Вода в нас хороша, кринична... Хліба трудніше достать, а вода, слава богу, є! Не вірите в бога?
Не годиться так...
Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.
Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.
— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба кажуть...
Це моя сестра — наш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі посмутніла й постаріла.
— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і врубати,— каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.
Ми коло порога зустрічаємося, а він:
— Щастя твоє,— до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа,— щастя, що тільки вирвано шматок м'яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя...—якась гірка усмішка на обличчі.— Затни березівкою.
Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коди почули, що я прийшов, заголосили жінки —материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.
Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:
— Ой матінко-вутінко, де ж нам зустрічати-виглядати?
...Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирливо (я жахався цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?
— Смерть.. Не хвилюйся сину,— вговоряє мене якийсь старечий голос.
З моїх очей капають нестримно сльози на лице матері, а сам я глухо ридаю...
«Смерть!» — чую я знову нелюдський крик солдата перед боєм.
— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір'ю, щоб пам'ять була,— той самий голос старої.
Я виходжу э хати; принесли полотно на труну матері...
Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м'ята та любисток, ще й гвоздики — повні квіти, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати зціпила губи, як і мертвий солдат?
— Киш-ш! —кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем аґрусу; вона підлітає, а і нею легші, мої божевільне запитання.
І знову хрипить степ, кіннота йде в атаку, а солдат, що став тепер півнем, стоїть на купі гною коло повітки та кричить несамовито.
— Смер-р-рть!!. Я йду...
— Ну, розписуйте хреста,— каже мені спокійним голосом майстер, наш сусід.
— Зараз.
...До мене прийшов спокій. Батько стоїть без картуза серед двору: гранчаста, загоріла шия, а сінину з чуба вітер висмикнув.
Я беру крейду до рук і не знаю, що ж саме написати на хресті про смерть моєї матері.
Майстер підказує мені:
— А ви, Максимовичу, просто, без латини: «Оксана Андріївна Романюк...» 
— Ні, не можна: мати.
Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було 6 на хресті матері змалювати її страждання.
                                     
_________________________________________________________________________________

СЕРЦЕ

Трохименко примружив очі: над головою йому, над золотим колосом подільської пшениці високо стояло сонце.
Димні хмарини, схожі на бабине літо, заткали були на сонце на одну лише мить...
Гарячий серпневий день приском пломенів над рікою Збруч; червона шелюга, верболіз і верби молоді заступили перед сонцем цю ріку давню ніби навмисне, щоб не висохла —така вона мілка влітку — прославлена Збруч-ріка!
І ріка ліниво, журно якось плющить рудою осугою аж до Дністра... Вона плющить отак споконвіку на землі українській, як тавро те — Збруч-ріка!
Кому не служив у минувшині Збруч?.. ...Трохименко звів свої очі до сонця знічев'я: зацікавився, чого воно раптом потьмарилося?
Ні, все ніби гаразд: сонце світить, як і світило, Збруч, де замаскований лежить на березі Трохименко, так само плющить поміж стернями, як і плющив, а більше—жодних змін на дільниці вартового червоноармійця.
Сонний, тихий українсько-польський кордон!.. Трохименкові навіть лежати нудно, така навкруги тиша. Минув уже місяць, як він прибув над Збруч з далекого Амуру — там були жорстокі бої, небезпека, смерть, а тут — золоті пшениці, сиві жита і — сонце!
Він, розваги ради, з погордою порівнює повноводу Біру на Амурі з мізерним Збручем: «Ото річка, я розумію,—хоче він сказати комусь,— а Збруч—рівчак якийсь замулений...»
Дивно, йому снилися сьогодні жовто-зелені води ріки Біри. Темний, густий-густий ліс, росяна трава на заливних лугах і чорні, з потрісканою корою, берези... Десь горіла тайга. А під березовим пеньком — його так яскраво бачив Трохименко — лежав мертвий китаєць. І Біра запінена заливала тому китайцеві рота водою...
«Бій, мабуть, під Чорняєвим снився мені»,— подумав Трохименко.
Підсунув рукою польового бінокля, обережно протер йому лупаті очі і, в сотий раз, може, оглянув лінію кордону.
Десь далеко, випроставши спину, стояв по тім боці ріки вуйко; у білих штанях, постолах, в якомусь каптурі без рукавів,— вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподівано спустився замість болота на сиві жита. Він стояв і пильно мантачив бруском косу, а коли скінчив мантачити, тоді застромив того бруска в дерев'яну кобуру при боці й пальцем по лезу коси...
«Чи гостра ж коса?» —промайнуло в Трохименка запитання.
Родом з Черкащини, він здивований був з бруска вуйкового: хто мантачить бруском косу? На Черкащині засміяли б такого ветхого косаря! Так незручно носити того бруска при боці, важко; вода, мабуть, хлюпає з кобури, а він ще й досі мантачки не придбав собі!.. Порадити б йому мантачку... Мантачка — куди зручніша!
Отак розумуючи, Трохименко весело засміявся: йому було видно невдаху-косаря до найменших дрібниць.
— Іч, на сонце позирає,— приказував він, спостерігаючи вуйка,—дощу, мабуть, боїться в жнива... Одразу видно тобі нашого чоловіка!
Справді, заскаливши трохи око, вуйко підвів голову —дивився й собі на потьмарене сонце; з піднесеною вгору головою він стояв хвилин зо дві, щось притакнув і понуро схилив чоло до землі.
Далі зручніше повернув під руку кісся,— коса ясно заблищала проти сонця, а вуйко на всю руку, розгонисто й широко почав класти новий покіс.
У Трохименка, коли вуйко закошував нову ручку, зринуло дивне бажання: пожартувати з ним.
Гукнути б йому отак, по-парубоцькому, на всю горлянку, як то робив колись Трохименко на селі: «Не давіть, дядьку, на п'ятку,—однаково олія не потече!»
І звідки йому такі дикі мислі, з обуренням подумав Трохименко.
Йому навіть смішно стало, що в нього зринула така думка.
Зразковий червоноармієць з прикордонного корпусу, вій прекрасно знав, що гукнути на такій відповідальній варті, як його варта, міг би лише божевільний. Сам сміявся з вигадки своєї й жартома приказував:
— Косіть, вуйку, на здоров'я... Косіть собі з ланом-богом!..
Дивився пильно на соромливі кущі червоної шелюги, на молодий очерет понад берегами Збруча, на сиві жита далекі — скрізь оглянув до дрібниць свою дільницю. Але навкруги — особлива, урочиста якась тиша.
Аж дивувався: в чому річ? Сьогодні ж повинні приїхати над Збруч гарцежи польські, так принаймні казав Трохименкові начальник застави. Більше того, начальник застави передав, як йому — Трохименкові — слід поводитися з тими гарцежами чваньковитими, коли вони будуть шипіти над рікою свої прокльони Україні.
— Не зважай... Хай собі побавляться у непереможну націю, а ти — пильнуй варти. От і все.
І Трохименко з великою цікавістю чекав на гарцежів, адже з ними завжди наїздить багато вельможного панства,— а тоді така весела варта, як ніколи!
Він уже не раз бачив тут, на українсько-польському кордоні, випещених панків з панянками — о, то все біла кість наїздить над Збруч!
Вони завжди ловлять очима далекі вежі Кам'янця-Подільського... Трохименко знає: вони довго стоятимуть над берегом Збруча, тихо заводитимуть свої пісні і будуть співати їх урочисто, з блискучими очима; жовнір польський буде ласкаво, винувато усміхатися, раз у раз підбігатиме від однієї групи до другої, і, заклопотаний, він показуватиме рукою на прикордонний стовп з молотом і серпом...
— Дивіться, пани ласкаві, дивіться... Більшовицький стовп.
— Кордон, панно...
Елегантні панни й пані, зачаровані краєвидом, мовчки дивитимуться на золоті подільські пшениці, мрійно зводитимуть очі на білий Хотин, затканий зеленими берегами, і, невідомо з чого саме незадоволені, вони підійдуть аж до берега Збруч-річки, щоб востаннє —на прощання —кинути якийсь проклін дикій, варварській країні -сусідці.
Трохименко опустив бінокля. Не видно тобі й поганенького гарцежа, ніде й нікого.. Хвилястий степ, сонце. 
Вартовий жовнір видивлявся н люстерко; з нудьги, видно, спробував видавити на носі утра, але й він несподівано заховав люстерко до кишені й солодко, примружуючи по-котячому очі, позіхнув. 
На степу, вимахуючи розгонисто косою, ручка за ручкою, косив вуйко, схожий здалеку на лелеку. 
— Шарх, шарх...—долітали іноді дзвінкі звуки коси. 
— Ет, чорт з ними: приїдуть—добре, не приїдуть—ще краще...— міркує Трохименко, згадавши гарцежів з панянками. 
Гарцежи польські, як говорив йому начальник застави, досвідчені і добре вправні шпигуни... Так, треба мати метке око, гав ловити тут не доводиться, бо це люди такі, що самого бога взують і роззують: солідні люди, хоч і молоді! А спеціалізуються, мовляв, гарцежи над Збручем... Отже, вартуй пильніше!
Начальник застави — низенький, чорноокий Калінкін — запевняв Трохименка, що гарцежи повинні бути сьогодні обов'язково — такі є точні інформації...
І — маєш: сонце давно вже звернуло з обід; Трохименкові надокучило раз у раз, коли з'явиться на обрії якась точка, детально обсервувати її в бінокля, гарцежів — згорять вони —— нема та й нема!
Вуйко встиг давно вже пообідати свій немудрий обід, відпочив трохи й косу підклепав... Він уже знову кладе покоси ручка за ручкою. 
— Виходить, помилився товариш Катінкін,— вирішує остаточно Трохименко.
Він бере до рук рурку телефону—подзвонити й запитати Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гарцежи, чи ні?..
«Ще на догану наскочу,— сам собі розраював,—на чорта вони мені здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хіба це така надзвичайна подія?..»
У вуха червоноармійцеві голосною луною врізається дзвінкий дитячий голос:
— Ачу! Коли ти сі вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя пані ласкава? Чого тобі там треба?..
Зацікавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос.
Перед очима йому —праворуч —стіною стоять пшениці, а ліворуч, недалеко села, стайками і журавлиними ключами — копи...
Возовиці ще немає, отож копи стоять з гордо піднесеними шапками —пишні, як ті шишки на весіллі; над ними тремтять незримі золоті струни —дзвенить ланом тонка мелодія, а копи, ніби зачаровані з музики степової, то хмарніють, то міняться на сонці щирим золотом.
І тільки край дороги, на стародавньому козацькому окопі, хтось порушив уже спокій і гармонію кіп: там вивершували важкими снопами першого воза.
А зовсім близько Трохименка, за гони якісь, майорить під копами у червоній косинці гілка, тонка, мов те стебло, дівчинка. Вона завертає від кіп свині...
— Минка,—вирішує червоноармієць, хто ж інший насмілиться пасти так близько кордону? Тільки Минка! О, це смілива дівчина?
Трохименко добре знає Минку: вона день у день підходить попаски із своїми аж до берега річки, нікого не боїться!
Йому навіть приємно за Минку, що вона така смілива дівчина.
Кордон? Не розуміє цього слова Минка. По той бік Збруча, знає вона, живе її тітка, материна сестра ріпна; живуть ті ж самі люди, що й по цей бік,—а хтось вигадав кордон над Збручем!..
Смішно, пастухи — по обидва боки річки — бояться підходити близько берега, але вона — Минка—ніколи!
Ніхто, мабуть, не був з пастухів там, де вже лежать червоноармійці... Вони кумедно так зодягнені —плямисті якісь штани, сиві, кольору неспілого жита, сорочки, годі й помітити їх під ногами!.. Дивишся—ворушиться камінь, горбиться, а ближче —на тебе чатують з трави суворі або ласкаві очі...
Минці, бували такі дні, щастило й купатися в Збручі,—а хто ж інший насмілювався?..
Проте найбільшого клопоту завдає Минці ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна,—сказати не можна!
От і зараз, не встигла ще Минка й присісти на межі, а свиня—рох-рох-рох—рушила вже під стайку кіп.
— Ачу, дурна, назад,—вдруге чує Трохименко Минчин голос.—Де ото вирядилася мені, га? Де, я питаю?..
Минка суворо, як то роблять дорослі, умовляє свиню повернутися назад, а коли бачить, що свиня все-таки підкрадається під копи, тоді дівчина зривається з місця і, метко розмахуючи ціпком у руці, грудкою котиться під копи, щоб завернути неслухняну пані свиню, як її величає Минка.
Вона ще довго потім буде страмити й картати перед поросятами матір їхню, покарбовану чорними латками. Ади, дивіться, яка вона лиха в Минки, що то вона витворяє, якого клопоту завдає дівчині?..
«Хороше, розумне дівча,— настирливо вривається Трохименкові думка.—Диви, пасе ті поросята, як мати діти...»
Задоволено усміхаючись на якусь свою давню-давню згадку з дитячих літ, Трохименко повертає знову голову на каламутні хвилі ріки Збруч: дивиться на польську територію. Вартує пильно кожного куща шелюги, найменший рух очеретини ловить він очима!
Смішно Трохименкові: от недавно, здається, як і Минка, сам він бігав завертати скот,— бо не пас малим свині; їв смачну-смачну недопечену картоплю на полі, міняв за яйця махорку, дині дубівки—ого, всього було; і, дивно, якийсь жаль йому, що не можна вдруге повернути хоч один синій день той, коли сонце в степу наче за роги водило корову його на ситу пашу, коли він пісні на ціпках вигравав, коли воював з пастухами на Козацькій могилі, коли...
«Ех, і діла ж були!» — задоволений, урвав він свої дитячі згадки.
Трохименко здивований був, що до нього прийшли сьогодні, бодай у згадці, літа дитячі, сам він ніколи не любив згадувати про своє життя на селі, бо зазнав там змалку усіх радощів і горя вбогої мужицької дитини... Особливо горя.
І зрозуміло, чому його серце лежить до Минки: «Таке мале дівча, мов той стручок перцю неспілий, а мусить змалку тупати коло скотини, ранить ноги по стерні, і ніколи — за життя своє —не доп'є, не доїсть, не доспить... Хіба Минка, свині пасучи, виб'ється коли із тих злиднів?»
Трохименкові стало жаль Минки, жаль змарнованих по наймах літ і сестри своєї, що десь у Києві чужі діти чукає...
«Поки багатий стухне, то бідний з голоду спухне... Виходить, бігай, Минцю, щоб поросятка в шкоду не вскочили!» 
Червоноармієць скрутнув головою й міцніше стиснув у руках рушницю.
Ні, таки добре роблять, на його думку, більшовики, коли чухрають багачів... Хай усі будуть рівні!
Ще раз обвів очима голі стерні, стайки кіп і на межі, у бублик зігнуту, Минку.
Дівчина, розпустивши по стерні свині, обідала; вона вив'язала з вузлика шматок хліба, дві пучки солі і вмочила сизу цибулину в сіль ту...
Трохименко уявляв собі обід Минчин, бо не раз уже бачив, як вона обідала недалеко Збруча; а два тижні тому розпитав дівчину, чия вона й звідки. І цікавився, чи свої свині пасе Минка?
Родом Минка — ця гінка й розумна на свої літа дівчина — з Гаврилівців — села хоч і стародавнього на Поділлі, проте вбогого; Гаврилівці, як розповідав Трохименкові якийсь дивак професор з Кам'янця-Подільського, один раз тільки зажили собі на віку слави: пограбували польського посланця, що їхав до якогось там турецького паші...
Ніхто з гаврилівчан не знає, мабуть, яку славу носить село їхнє, хіба один професор кам'янецький!
А свині Минка пасе одному дядькові — такий собі заможненький, віробожний, з убогою рослинністю на обличчі, схожою на озимину, прибиту морозом,— Юхим Запара.
Він за це поле Минчиній матері обробляє, снопи в жнива возить, косить; а мати — разом з Минкою — полють йому, жнуть; ще й свині пасе літо Минка... У багатого дядька служить.
У Минчиної матері ще є діти, тільки вони малі дуже, хлопці її...
— Ачу! Здохла б ти йому на радість,—втретє чує Трохименко Минчині скарги на свині.
Гаряче серпневе сонце дошкулило, видно, тонкошкіру свиню; підкидаючи вгору писка, вона чмихала й бігла до річки, як божевільна, не звертала жодної уваги на свого маленького пастуха, на ціпка, а тільки скоса поглядала іноді на поросята — чи біжать вони слідом за нею.
Минка аж розплакалася; не встигла скінчити обід, як довелося знову бігти; спідничина метлялася дівчині поміж ніг, а вона на всю силу мчала полем і все нахвалялася ціпком, що тремтів їй у руці...
«От морока Дівчині...»
Трохименко не скінчив своєї думки, як над вухом йому ледве чутно, глухо задзвонив телефон; поспішаючи, нервово взяв рурку до вуха й слухав:
— Варта 3128?
— Так.
— Гарцежи, як вам казав, уже на лінії фільварків польських. Навпроти вашої дільниці будуть, мабуть, тільки кінні загони... У них, здається, маневри. Дивіться там пільніше. Все.
— Слухаю.
І Трохименко, підвівши чоло, поклав рурку телефону.
Все трапилося так несподівано і так раптово, що годі було деталізувати розпорядження начальника застави... Ясно й так: пильніше вартуй кордон!
Трохименкова рука лежата ще на рурці телефону; десь на обрії —уявляв собі —от-от повинні з'явитися гарцежи —тоді, мовляв, розпочнеться справжня варта — без нудьги, без дитячих споминів... Така, може, як недавно на Амурі!
— У них, здається, маневри...— звучали ще слова начзастави.
І раптом праворуч, на межі кордону, хтось важкий, з чорними латками на спині, колесом шубовснув у воду... Аж запирхкав.
З розгону, безцеремонно ламаючи крихке стебло пшениці, невідомий Трохименкові злочинець спробував перейти кордон ясного, сонячного дня!
Червоноармієць хапливо, звичним рухом, повернув навскоси рушницю й підкинув її на руку, щоб краще було взята йому на мушку зухвалого шпигуна чи контрабандиста
— Не втічеш, голубе... ні,—підбадьорюючи сам себе, тихо приказував Трохименко.
Він розкрив уже рота, щоб гукнути звичайне в таких випадках «стій», хоч добре знав, що такий зухвалий перехід кордону вимагав у першу чергу кулі; правда, постріл на кордоні не завжди буває виправданий, і не такий уже героїчний вчинок — випустити кулю, а ще гірше — не влучити, пустити її в небо синє...
Трохименко був блідий, схвильований і всю силу волі скупчив на одному: влучити. За всяку ціну влучити невідомого ворога.
То нічого, що пострілом він викриє своє замасковане місце, що вогненна лінія кордону з тривогою — по обидва боки Збруча — випускатиме на сполох кулі вгору, то все —дурниці, не варті серйозні уваги.
Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл, а йому, Трохименкові, треба затримати ворога, а коли не пощастить — подарувати йому кулю в далеку дорогу...
Так розуміє він, червоноармієць, своє завдання.
...Трохименко скригнув з люті зубами, плюнув кудись зозла аж на дуло рушниці і, незадоволений, впівголоса вилаявся; далі поволі спустив мушку з чорної латки на воді і, все ще схвильований, втопив очі в одну точку: на велику ікласту голову свині.
— От історія! Сказати комусь соромно навіть — свиню замість шпигуна хотів забити!..
І все-таки Трохименко не знав, що йому слід зробити негайно, щоб урятувати безглузду ситуацію: підвестися—незручно, він викриє тоді своє замасковане місце, чекати ж, поки Минка сама впорає цю божевільну свиню, теж не випадає... Проте вирішив зачекати.
На березі річки з усіх боків оточена галасливими поросятами бігала Мішка й кричала:
— Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?
А свиня на крик не зважала; тріпаючи головою, капловуха купалася, видно, в Збручі з великою насолодою; вода блискучими краплинами стікала їй по щетині, а вона ще з більшим завзяттям пирхкала й задоволено рохкала.
— Палю, пацю... вилазь уже,—вговоряє Минка свиню.
а сама тихо плаче край берега великими невтішними сльозами.
На крик Минчин по той бік кордону-ріки підвівся польський жовнір; у Трохименка глибоко десь закралася думка, чи не збираються Минка з жовніром відвернути його увагу, щоб у цей час хтось проскочив лінію кордону? Може, підговорили Мішку нарошне загнати в річку свиню?..
І Трохименко ще з більшою пильністю стежить за найменшим рухом Минки й жовніра.
Зелена каска з одноголовим білим орлом над лобом хитнулася на стежці раз-другий— польський жовнір, удаючи, ніби його зовсім не цікавить крик над рікою, ступив декілька кроків до берега: дивився на більшовицьку свиню.
Ні, Трохименко не буде й собі підводитися на ноги, як то зробив жовнір: навіщо йому викривати свою замасковану засідку?
Він певний, Минка незабаром вижене з води свиню; хтось надійде, може, допомогти їй, а не треба — заради такої дрібниці — турбувати телефоном Катінкіна... Шпигувати ж на користь панів поляків Минка, на його думку, ніколи не буде... Та й уговорити її на такий злочин не так уже легко.
А тим часом задоволена, очевидно, з теплої води й затишку свиня й не збиралася рушати звідти з доброї волі; повертаючи к сонцю то один бік, то другий на мілкому дні Збруча, вона зовсім забула за Минчину владу над собою; більше того, шукаючи глибшого місця, вона лягла лівим боком на території кордону польського—підсунулася аж під самий берег.
Дивилася із свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бігали край гаврилівського берега, й рішуче не хотіла вилазити з води.

Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон,— знала з розмов: половина Збруча наша, а друга—польська, і оді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:
— Пацінька, паця, паця... Вилазь уже, годі... Вилазь, чого тобі там?..
Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.
Тоді Минка підбирає руками спідничину, міцніше стискає в руці свого ціпка й рішуче сплигує у воду; тихо підкрадаючись, вона підходить до свині з лівого боку: Минка — на глибокому, спідничина мокне їй у воді, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям— не зважати на перешкоди; очі—сині, ніби вкраплені з небесної емалі —світяться Минці гнівом, вона вся тремтить у воді, а все ж підводить руку з ціпком і, закусивши капризно нижню губу, б'є ним з усієї сили по воді... Летять бризки, заливають Минці очі. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корінь і, зірвавшись, спорсає у воду.
Свиня злякано підкидає голову, схоплюється на ноги, оторопіло давиться на Минку, хвилина —і вона вискакує на територію польської держави.
— Ой, мамо... Ой, боже мій... Де йдеш, скажена? —кричить не своїм голосом перелякана Минка
— От історія! —вдруге говорить сам до себе Трохименко.— Таки матиму догану, як пить дати —матиму...
І він ще пильніше вдивляється, що там діється — по тім боці Збруча —з Минкою. Адже вона, як не смішно, порушила кордон двох країн...
Польський жовнір, видно Трохименкові, поправив на плечі рушницю й так само, як і він, червоноармієць, мовчки стежить за боротьбою Минки.
Польський жовнір знімає з плеча рушніщю, підсмикується, вирівнюється — враження, ніби він збирається рушати до Минки.
Червоноармієць, щоб краще йому бачити, знову підсовує собі бінокля. Він здивований: жовнір буде заарештовувати Минку на польській території?
Адже він добре бачив, як вона — бідна дівчина — гейкалася з тією божевільною свинею. Як, нарешті, примушена була порушити лінію кордону... Хіба в нього не людське серце?
Жовнір підходить близько Минки і голосно, щоб чути було, видно, голос його й на території Радянської України, гукає. 
— Чого, дурна, вовтузишся з нею? Бий її —прокляту —між вуха! — суворо, по-діловому дає він пораду Минці.
— Справедливо,—піддакує на жовнірові слова Трохименко.— По-людському, без хамства..
І він з невисловленою радістю і вдячністю дивиться на струнку, добре вишколену військову виправку білявого жовніра.
А Минка, не зрозумівши польської вимови, хоч жовнір і говорив до неї по-українському, розплакалася з переляку ще голосніше. Вона била свиню ціпком з усієї сили, гукала й благала її, проте — перелякана й розгублена — дівчина не мала вже снаги нагнати тварину на мілке місце.
І свиня, ніби на зло Минці, крутилася поміж кущів шелюга і все бігла понад берегом ріки далі й далі...
На гармидер над Збручем зацікавлено підвів голову вуйко. Він дійшов уже на своєму півморгові останньої ручки і, спершись на кісся, пильно стежив старечими очима: пан жовнір, дівчинка з Великої України і свиня покарбована, що за нею гасає плачучи дівчинка,— зацікавили вуйка надзвичайно.
«Ая... не впасла свиню мала... А тепер маєш: чи поверне ж її жандар з постерунку, чи пропала, дівко, свиня?» — так міркував собі вуйко.
І все оглядався, чи ніхто не стежить за ним, що він ото дурно стоїть, без роботи, та ще й на Велику Україну поглядає... І, хитруючи, вуйко дивився спідлоба, а здалеку здавалося, що він кузку якусь пильнує собі на дорозі!
...Понад берегом Збруча, гарцюючи конем, мчить вершник. Він виринув з пашні десь коло постерунку, навпроти фільварків польських... Кумедно підскакуючи на сідлі, як то роблять кавалеристи-новаки, вершник галопом під'їздив до білявого жовніра
Минці пощастило нарешті випередити свою свиню й завернути її на старе місце —навпроти Трохименкової засідки; захекана, озлоблена від ударів Минчиного ціпка, свиня не зважувалася вдруге плигати у воду, вона все підкидала свого писка й дивилася на поросята по той бік ріки, ніби запитувала: «Чому не йдете до матері?..»
«Нарешті кінець з цією скаженою свинею,—подумав червоноармієць.— Скоріше наганяй її, прокляту, у воду»,—намагався порадити дівчині востаннє Трохименко. Перед очима йому, заступивши на мить Минку, стояв невідомий вершник.
У сірому, попелястому кольору костюмі, зручно й легко сиділа на кавалерійському сідлі панна. Була вона з обличчя, як помітив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи її тоншали у куточках вуст, а підборіддя — навпаки — випиналося наперед; сірі, крицеві очі особливо якось пасували до її мужнього і трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руці в лайковій рукавичці стека,— робила тим стеком півкола в повітрі.
«Непоганий улан...»—насмішкувато подумав Трохименко: він не любив у війську жінок-кавалеристів, бо вважав чомусь, що такі жінки тільки для параду на конях гарцюють...
Панна під'їхала конем близько жовніра і, по-військовому виструнчившись на сідлі, привіталася. Жовнір відповів на привітання.
— Що то бовваніє? — бридливо запитала панна в жовніра, звівши очі на перелякану Минку в розхристаній сорочині.
Панну вразила, більше — обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний... І дратувала.
Жовнір, зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася в дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!
— Спека, ласкава пані, а вона — пся віра—біжить купатися!..
— Так, спека...— нервово, механічно піддакує жовнірові Трохименко.
У панни — видно йому в бінокля — злобно засвітилися очі; красиве обличчя моторно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсміялася білими-білими зубами... Рубала словами перед суворим жовніром, що йому застигла на вустах усмішка:
— Маємо певну варту, пане... Справжня ідилія на більшовицькому кордоні! Гайдамаки пасуть свині, хлопка вільно топче собі землю польську, а ви, пане... пробачте мені, що порушую військову субординацію, видно, все те переводите?
— От сволоч, землі їй хочеться: про землю щось говорить...— не розуміючи гаразд польської мови, з обуренням прислухався до слів панни Трохименко.
Останні слова з пісні якоїсь, що її виразніше проказала панна жовнірові, Трохименко зовсім не зрозумів.
— Ми, на жаль, забуваємо,— чув він,— а треба пам'ятати...
Ми покликані...
А далі — годі було зрозуміти: панна говорила про невідому Трохименкові святу якусь землю:
— Bo to ziemia swieta od Boga dana і krwia. naszych ojcdw nie raz poswiecana
Жовнір мовчки, похмуро вислухав панну; ні єдиним словом не обізвався, а тільки зручніше поправив собі на плечі ремінь рушниці.
— Послав би її під трамтарарам, щоб до нових віників пам'ятала, а то... стоїть, слухає,— незадоволено реагує Трохименко. 
Минка забула на хвилину за свою свиню; швиденько, підсьорбнувши носа, вона втерла рукавом сльози й слухала: панна говорить вірші такому великому жовнірові... Ніби вчителька в школі — аж смішно Минці! Яка файна, красна панна на коні! І жовнір, видно, боїться її, бо так пильно-пилььно слухає... Минка, як прижене свині, розкаже матері про все-все.
Перед очима панні майорить над берегом Збруча, як маківка в цвіту, червона косинка. Панна робить стеком півколо у повітрі й повертає коня грудьки навпроти Трохименкової засідки; кінь стає дибки, шупить вуха, а панна злегка торкає його острогами і, запінена з незрозумілої червоноармійцеві люті, жене коня просто на Минку.
У Трохименка защеміло з образи серце: що вона, ця випещена й вигуляна, збирається робити з дівчам?..
Ось уже кінський копит блищить недалеко Минки... Панна смикає вудила коневі і легко, мов той джигіт, збиває стеком червону косинку...
— Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата... Я ж її не пуската...— кричить розпатлана Минка
Вона падає на коліна і, маленька на землі, як ховрах під кущем шелюги, ковтає сльози і слова
Панна мовчки б'є стеком коня на всю руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею... Минка з жахом дивиться з-під куща шелюги, а загледівши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, біжить і кричить не своїм голосом, ніби вона мати свині тій:
— Ой панночко-голубочко, не вбивайте її... Вуйка Юхима свиня.— захлинаючись сльозами, голосить Минка.
Трохименко голосно лається, брудно, милуючи в лайці панів і підпанків. Бінокль тремтить у мит руці... А серце стукає йому так, як стукаю під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.
Він міниться на обличчі; лайка більше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до крові, він втопив очі в одну точку—на панну... Не треба йому бінокля, він своїми очима хоче спостерігати все до кінця!
— Хами, пся крев! —голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню.
Мить якась, і кінь з розгону розпанахав копитом черево свині; він висмикнув скривавлений копит з тельбухів тварини і, крутнувши головою, поставив піднесену ногу на сигу, зелену траву...
Свиня в агонії дико кричала і все підводила писка під кущ верболозу, бо сонце заливало їй очі.
— Так... Так,— механічно повторював Трохименко.
Панна повернула коня назустріч Минці, наздогнала її над берегом Збруча
— Довго пам'ятатимеш, хлопко... 
Минка більше не кричала й не благала; заплутавшись у високій траві, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня...
Панна вдарила коня стеком між вуха й пустила його на Минку; кінь, оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула йому до крові вудила,— тоді він подався грудьми наперед і на всю силу, як і свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки.
— Пані, я не дозволю... Що ви робите? —гукнув переляканий жовнір.— Це—злочин, це...
Але його слів не чув уже Трохименко.
...Будуть, будуть пани магнати 
Батьками орати, матерями волочити...— 
врізався Трохименкові слова з якоїсь пісні невідомої. І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.
— Я тобі, курво, покажу, як стріляють хлопи...— шептав він, підсовуючи рукою рушницю.
Тоді, вдруге за сьогодні, взяв він на мушку за всіма законами техніки військової; перед очима Трохименкові, десь у траві, лежала з розломленим хребтом Минка — маленька, як ховрах під кущем шелюги, а він пильно, вимірюючи на метке око віддаль, не спускав з очей панну на коні.
Куля дзвінко заспівала через Збруч-ріку знайому Трохименкові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о... Цюв-у-у...
Він бачить: панна підскочила на сідлі й випорснула ногами з стремена; кінь, прищуливши вуха, зірвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивиш від пострілу стека, ніби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобі маленьку чорну цятку, що з неї стікала кров...
...До Трохименка, розмахуючи браунінгом, біг стурбований Калінкін.
Коли він підбігав уже близько варти, Трохименко підвівся і стояв з рушницею так, як повинен стояти за всіма правилами й законами вартовий.
Калінкін розводив руками, вимахував браунінгом і все докоряв чимось Трохименкові...
— Хай буде кара, хай суд військовий,—махнув у відповідь рукою Трохименко.—Серце в мене таке, товаришу Катінкін...— тихо додав він.
На постріл з кінця в кінець кордону, ріки, випускати на сполох кулі вгору. Вогненні лінії — по обидва боки Збруча — порушили спокій і стародавньої ріки, і кіп, і сивого жита далекого, що заткало аж ген-ген, на козацькому окопі, вуйка старого, схожого на лелеку.
 

__________________________________________________________________________________

 

 

 

 

В житах

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.
 
— Ну, ну… вже й цілуватися лізе!
 
Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: "Дізік, дізік…"
 
— Дізік?!
 
Я починаю сердитись, бо що таке "дізік"? Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!
 
Маєте: "Коли, — думаю, — сонце починає шукати дезертирів — до села не піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні — сплять, в жита".
 
Так і постановив: левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть полином, м'ятою, але мій вірний товариш — жита.
 
Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а переді мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…
 
— В жита!
 
…Одкрасувались — наливаються, через тиждень-другий — копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку…
 
— От дурна жаба, правда?
 
Це моє слово до японського одрізана, але після цього я рішуче встаю, підкочую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони ж у мене міцні, рівні, сильні (волоссям обросли, а мені баба казала: то — сила); заглядаю у стрижень: там же до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка.
 
Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза.
 
— Треба рушать! Поснідать би не вадило, а?
 
Але пригадую, що коли в селі побачить солдат зелену сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує, стріляючи з ляку: "Стой, ні с мєста!"
 
Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири, — народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло — село наше, а ранок — жита обминаємо. Вирішив не снідать: хіба можна до служби божої хоч рісочку до рота брати?!
 
…Коп'ях сіна підсмикав, підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув свою "японочку" — засунув її за пасок штанів, картуз — на очі, а стежкою чорногуза — в жита.
 
Не пішов, а поплив… Бо мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя "японочка": хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать.
 
Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили — крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п'яних гречок.
 
Все так просто, ясно і раптом:
 
— Чого це курить степовий шлях?
 
Лягаю. "Японка" косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б'ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить…
 
Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, "кавалерія, кавалерія", проноситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає: "Убити двох, трьох, а тоді що буде… Застрелиться".
 
Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, виправляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: "Дзінь, ддзінь!.."
 
Думаю: "Копит горить під сонцем — багатий іде…"
 
За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову:
 
Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!..
 
А другий на возі:
 
— Комісарами хотять бути.
 
Комісарами?! Хай чортом буде! А то як ніч — з винтовкою до вікна йде: "Дайош!.."
 
Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрілити, але пам'ятаю наказ отамана Гострого: "Не вилазь і не стріляй". Дивлюся на жилавий деревій під обніжком, де лапками заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюсь та лізу в густий льон.
 
Хай буде й так…
 
Дзінь, Дзюба, дзінь…Це дзвонить степ на обід; мене од голоду починає ссати під ложечкою, і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про Дзюбу:
 
"Мабуть, добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: "Комісарами хотять бути"? А хоч би й комісарами?.. Ні, Гострому цього сказати не можна… Уб'є…
 
Переді мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно:
 
 
Дзінь…
Я на бочке сижу
Под бочкою качка,
Мой муж — большовик,
А я — гайдамачка!"
 
 
І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…
 
Дзінь…
 
Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатися до стрижня, а все-таки мені цікаво: "Хто вони такі?!"
 
Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями — теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок — п'є меди степові.
 
Я киваю йому своє "не знаю", сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посміхаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихром і танцює.
 
— Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може, хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява! Ой" злякається… З неділею, куди йдеш?! — не сказав, тільки подумав: "Невже Уляна?"
 
Я од здивування підсунув на лоба картуз: "Що ж буде далі?"
 
Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі — орали степ колись…
 
Степова дичка — запалена, засмажена, а очі — два жучки… Воду носила.
 
— Здарстуй! — і стала.
 
— Здорова будь, Уляно! — хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка, — соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза… Сині очі питали мене:
 
"Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі — на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: "Вони похожі на неї, правда, Улясю"?
 
Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її:
 
— Тебе, Уляно, тепер і не впізнать…
 
І тихо впало на дорогу її слово:
 
— Змінилася.
 
А далі я просто не пам'ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула:
 
— Які вороги ми… Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо.
 
Я сп'янів… не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам'ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі.
 
Колоски слухали:
 
— Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!
 
І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…
 
Вона сміялася:
 
— Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!
 
Я поклав голову на її коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:
 
— У мене так наче пісню хто списав: "Тільки й мала мати три сини й три дочки…"
 
Я боявся сліз і п'яно запитував Уляну:
 
— Правда, тепер наливаються жита? А в нас, — скоро в бір підемо, — життя панське, а голод собачий — прийдеться грабить. День іде, і смерті ждеш. Товаришів у вас багато?
 
— Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!
 
Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!
— Улясю… Тепер мені нічого не страшно! Мила Улясю…
 
Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою нагадувала:
 
— Піду до матері, це ж він поїхав до волості заложником, а то ж нікуди не пускає…
 
Барю Уляну й у двадцятий раз, а може востаннє, запитую кленове листя:
 
— І досі любиш?
 
Льон заморгав.
 
— Ой, безстиднику, хоч би не питав: "Любиш?" — перекривила й додала: — Проковтни морелю, а потім попрощаємось. — Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. — Прощай, Корнію!
 
Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.
 
— Наливаються жита… Більш не треба, прощай! — Поклонилась низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матері.
 
Дзінь…
 
Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку і запитую: "Хочеш на коліна, до сонця?"
 
Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п'яний сьогодні в житах, а?
 
П'яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?
 
Ой що ж бо то та за ворон…
 
І горить переді мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і я — коли згадую своє дезертирське життя…
 
Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!
 
1925

 

_________________________________________________________________________________

 

 

 

Фавст

(оповiдання)
 
 
Коли догорятиме у вiках остання зоря — горiтиме моя мисль i страждання, а на чорнiй смузi неба кривавими лiтерами спалахнуть пророчi Франковi слова:
 
Народе мiй, замучений, розбитий, Мов паралiтик той на роздорiжжу. Людським презирством, нiби струпом, вкритий!..
 
В iменi твоєму, Фавсте з Подiлля, я пишу цi рядки. Хай наступнi поколiння згадають твоє iм'я велике, хай на колiна стануть перед стражданнями твоїми.
 
Дорогий менi, до болю рiдний Фавсте. Ти не знаєш, зрозумiла рiч, таких слiв страшних, як "Народна трагедiя" — чужi й не зрозумiлi тобi слова цi. Ти — до примiтиву простий. Адже перед своєю смертю — короткою i страшною — ти зумiв тiльки намалювати в камерi ч. 12 маленьку труну з хрестиком i видряпати пiд тiєю труною нiгтем на стiнi своє iм'я i прiзвище: "Прокiп Конюшина". Оце i все.
 
...Тодi саме Рiздвянi ночi клепав мороз, коли до нашої камери перевели iз/ тюремної "секретки" Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв.
 
Губи Конюшини спухли, вiн ловив i ковтав тепле й важке повiтря камери, а сам робив тремтячими руками якiсь дивнi рухи, нiби збирався шугнути в якусь безодню...
 
Махлаюватий селюк, вiн пiдозрiло оглядав усiх присутнiх, до всiх ласкаво усмiхався, шептав щось, а далi несподiвано сiв на краєчок нар i голосно, пiд регiт присутнiх заявив:
 
— Диви, от iсторiя... I тут люди є. Камера, повторюю, зустрiла слова Конюшини смiхом: уперше, вирiшили всi. довелося людинi познайомитися з тюрмою.
 
Офiцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новакiв, пильно оглянув Конюшину з усiх бокiв, iронiчно скривив рота i суворо, допитливо звернувся до Конюшини:
 
— Бандит?..
 
Конюшина мовчав. Тодi офiцер, не стримуючи бiльше смiху, сказав до всiх присутнiх у камерi:
 
— Фауста привели. Посидим больше — Гете увидим... А все-таки, парнишка, за какие греки тебя в нашу камеру пригнали, а?
 
Конюшина не поспiшав вiдповiдати, вiн звiв стомленi очi на згорбленого Клєнцова, на всiх i несподiвано запитав офiцера з ноткою злоби:
 
— Хiба тобi не однаково?
 
З кутка, недалеко вiкна, пролунав хриплий бас:
 
— Правильно. Молодець, Фавст. Так i треба одказувати... Вiн же тебе не питає, чого ти погони згубив? — визвiрився до Клєнцова той-таки хриплий голос з кутка.
 
Клєнцов в'їдливо огризнувся, але його нiхто не пiдтримав. Правда, усiм до вподоби було нове прiзвище, що його дав Конюшинi Клєнцов:
 
"Фавст". То нiчого, що сам Конюшина не розумiв, до чого воно — прiзвище таке. Про великого Гете вiн теж уперше чув у камерi. Фавст з Подiлля не знав ще, чи смiються тут з його махлаюватости i вбогости, чи таки пiдтримують проти Клєнцова, — тодi ще раз обвiв усiх своїми великими сiрими очима — побачив глузливу посмiшку на вустах Клєнцова, але все-таки вирiшив чомусь, що таки пiдтримують його, Фавста з Подiлля.
 
Урочисто витяг з кишенi засмальцьованого кисета, поклав його на бiлi, латками вкритi штани, добродушно засмiявся.
 
— Курiть, хай дома не журяться, — сказав вiн. — Добре тут у вас, ая... Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне — люди є... Там, де був я...
 
I вiн раптом замовк.
 
— Довiку б гадам таке добро! — вихопився з кутка той-таки голос, що пiдтримав Конюшину проти Клєнцова. Фавст здивовано пiдвiв очi: чи не сказав вiн якоїсь дурницi? Здається, що — нi, але краще йому не цвенькати, бо тюрма — сам знає — не любить дуже балакучих... Тодi. здалека, з характерною i притаманною лише селянам дипломатiєю почав був виправдовуватися:
 
— Ая. У вас, кажу. тому добре, що — тепло, нари є...
 
— ...С-сш. Як вiн менi болить. Проклятий, як вiн менi болить. Пся крев, пся мать, занiмiй.
 
По камерi бiгав у валянках невiдомий Фавстовi чоловiк, з походження i вимови, видно було, поляк, i все лаяв свої зуби, спльовуючи раз у раз рiденьку слину з рота.
 
Коли пан Яцькiвський — так звали його — зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:
 
— Ая. зуби? Знаю. Це якби самогон — первак, а тодi намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок — повiрте, одразу занiмiє. Я знаю.
 
Яцькiвський образився:
 
— Цо? Занiмiє? Ти краще, хлопе, порай це своєму батьковi, розумiєш? Маєш його? Занiмiє.
 
Але Конюшина не бачив, здавалося, нiчого образливого: порада була як порада. Йому навiть зробилося трохи смiшно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви — настовбурчився, розсердився i гасає по камерi з кутка в куток,
 
Знизавши плечима, Конюшина мимоволi задивився на цього гоноровитого пана.
 
А треба знати, що пан Яцькiвський був iз своїм гонором за втiху для цiлої камери: конфедератка, австрiйська шинеля з бiлими орлами, бундючнi вуса, а вже гонору того, то тiльки в'їдливий Клєнцов мiг його збити, жартуючи:
 
— У пана Яцькiвського, — казав вiн серйозно, — воша теж дурно не лiзе. Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає iсторичнi межi, що їх позбулися поляки...
 
Яцькiвський, зрозумiла рiч, люто лаявся на такi слова, але хiба можна зупинити Клєнцова?
 
— ...пан Яцькiвський, — не звертаючи на лайку, говорив Клєнцов, — найбiльше тужить i журиться за блискучим минулим Степана Баторiя... А щодо вошей, то я на власнi вуха чув, як вiн запитував одну бльондинку: з якого воєводства, панi? З Бельведеру?..
 
Це, повторюю, було мiж iншим, побутова дрiбничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разiв п'ять-шiсть, коли говорили на такi гострi теми. Я занотовую цю дрiбничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова як носiя великодержавного шовiнiзму.
 
Пiзнiше, коли Фавст спав поруч мене, йому на свiтанку, — розповiдав, — снилися сади у бiлому цвiту i зелене Подiлля...
 
— Весна, — казав, — часто сниться менi.
 
Ми тлумачили тi сни його так, що швидко Фавстовi ходити за плугом, швидко йому боронити поле, бо коли сниться тобi щось зелене, то рiч ясна — жити будеш. I село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiєї намiтки, то пахла йому рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiшнiм гноєм, i птиця у високому небi кричала.
 
— Такий сон, — говорив менi Фавст, — що вiн має визначати?..
 
Я пам'ятаю, не вiдповiв тодi Фавстовi, бо з цiкавiстю прислухався до розмови Маламета з паном Яцькiвським:
 
— У тибє болит зуб, — говорив Маламет. — Я ничево, не протестую... Пусть, у каждого своя болезнь. Но когда в меня острый колит, когда с меня кровь капает, когда... й ты ругаешь. Я, как я должен?..
 
— Кумедiя, їй-богу, — щиро, по-селянському сказав менi Фавст. — Менi такий сон миленький наснився, а вони — за парашу гризуться...
 
— ...поднимайсь.
 
У глухих коридорах свистять вартовi, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком Христа i нас усiх... Заспана камера встає, кидає жужмом постiль по кутках i, прокашлюючись, стає по-вiйськовому у двi лави, був такий звичай — висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.
 
Декiлька слiв про Конончука.
 
Це — темне i вбоге село, село, яке пiдписує собi акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пiзнiше, в тюрмi, падає додолу на колiна, коли побачить кришку хлiба; нужа на такому Конончуковi така велика i плiдна, що здається iнодi, нiби його тiло навмисне засiяно висiвками — вошами; тiло, схоже на рябе мило... Коли пройде вранiшня повiрка — завжди коротка i занадто вже дiлова, — Конончук сiдає, як каже Клєнцов, "читати газету": "бльондинки" впилися йому в тiло, i треба довго шарувати Конончуковi свої гiстки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих "бльондинок" падати й сипатися на помiст...
 
Висiвки сиплються — така нужа! Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини, — вiн от-от, здається, розплачеться; важко зiтхає, журно хитає головою i, допомагаючи Конончуковi, бере одну "бльондинку" за лапки, кладе її на помiст i дико б'є черевиком...
 
— Отак її треба! — приказує Фавст.
 
— Ех, Конончук, Конончук! Твоя "бльондинка", видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає пiд черевиком, як пана Яцькiвського воша. То воша, можна сказати, iнтелiгентна, панська воша... Правда, господин поручик?
 
Пiсля такої реплiки, а головне — такого безцеремонного i рiзкого запитання з боку Фавста до Клєнцова у мене великий сумнiв, що Фавст — незрячий гречкосiй... Хто вiн такий?
 
Мотив цей розробити.
 
Клєнцов польською мовою (вiн сидiв у польських тюрмах, де дають з патронату бiлий хлiб, вряди-годи масло, каву, а книжок — професорська, мовляв, бiблiотека) гне матюки i пильно, з ненавистю й пiдозрою дивиться у вiчi Фавстовi.
 
— Жаль-жаль. — говорить Клєнцов, — що тебе не посадовили до блатних... Жаль, там би одразу бандитський дух вивiявся...
 
Фавст щиро смiється.
 
— Що менi блатнi, — каже вiн, — адже там скрiзь — ми, а не ви... Офiцера зустрiти, та ще й офiцера з лейбиком — другий табак, Клєнцов. Справдi, як вони, варвари, тримають вас нєвинно п'ятий мiсяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая...
 
...Хто такий Фавст? У мене бiльше нiяких сумнiвiв, що це не такий уже звичайний собi дядюшка з далекого Подiлля.
 
На цьому мiсцi межи Фавстом i Клєнцовим. як пишуть деякi галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогоднi обiйшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:
 
— Пять месяцев, господин Фауст. еще не трепка, а ты... ты определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную...
 
— Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди — у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства — повiрка по-старому й по-новому.
 
Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв — дзiнь, дзiнь... Блискучi кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнiдий якийся на виду, цинiчно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прiзвисько — Злий Собака); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття — кривив з огидою обличчя так, нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову.
 
Спльовував на долiвку, хоч нам за iнструкцiєю категорично було заборонено плювати на пiдлогу. Бейзер переводив свої сухi, зеленкуватi очi. схожi трохи на баранячi, на Фавста — вiн раз у раз робив Фавстовi якесь запитання, не було того дня, щоб вiн поминув його в ряду, не поспитавши:
 
— В чем обвиняют тебя?..
 
Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в "секретцi", знали ми, не всякий зможе... А сам Конюшина Прокiп удавав з себе — не було нiякого сумнiву — наївного селюка з Подiлля.
 
Пильно дивилися — разом з Бейзером — у сiрi, гранiтнi Фавстовi очi — там глибоко-глибоко заховано було ненависть i зневагу не тiльки до Бейзера, а до всiх нас; ненависть iнодi iскрами вигравала на чоловiчках, — тодi у Фавста тремтiли з обурення руки, але вiн завжди умiв стримувати свої чуття — вiн спокiйно, навiть занадто вже спокiйно, вiдповiдав запитанням:
 
— За що? Ая. повстання.
 
Така вiдповiдь нервувала Бейзера, — вiн не мiг стримати свого гнiву, вiн висмикував з чорної — офiцерського сукна — шинелi руку i, тупаючи ногою, вимахував тiєю рукою так, нiби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя...
 
— Бандит, бога твою мать. а? — оскаженiло вигукував Бейзер.
Ми. арештанти, найбiльше боялися цiєї хвилини сказу: ми були глибоко переконанi, що Фавст, хоч i виснажений до краю. вiдповiв би на удар, бiльше того. вiн готовий був перекусити горлянку...
 
Фавст мовчав. Вiн тiльки скалив свої здоровi, бiлi й рiвнi зуби. а злоба, рiзко пiдкреслена на його мужицькому обличчi, спадала аж на сухi, колись соковитi губи — застигала там. здавалось, разом iз слиною.
 
Вiн ковтав її, криво усмiхався, а сам дивився на пiдлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; вiн суворо, допитливо. нiби справдi вiд нього так багато залежнi були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радiючи, очевидно, що Фавстовi була така "баня", розсмiявся, але Бейзер помiтив таку несподiвану радiсть:
 
— Эй, ты... как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?..
 
Клєнцов вирiвнявся i, зцiпивши зуби на образливе "ти", промовив зозла:
 
— Арестант — тоже человек. Да.
 
— Сутки карцера, — глухо наказав Бейзер, i Клєнцова без курива i без хлiба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:
 
— Где твоя нара? — запитав.
 
— Третя.
 
Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з .ключем журавлиним... Уже хотiв був рушати з камери, як раптом уклякнув i читав видряпане: "Прокiп Конюшина", а внизу — "Христос Воскресе, Галю..."
 
— "Христос Воскресе" — тоже твоє? — запитав з iронiєю Бейзер.
 
— У мене Вiн не воскресне... Чого тобi треба? — була Фавстова вiдповiдь.
 
— Троє суток карцера... без хлеба, кровать привин-тить. — Бейзер скаженiв.
 
— Кто бросил окурок? — гукав вiн на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи... проверить. отобрать... На три дня поднять в камере нары, староста.
 
— Слушаюсь. Додати деякi деталi...
 
— Камеру лишить на неделю передач й... забыл, за окурок — сутки карцера. За... протест и бандитизм. Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста:
 
— Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди...
 
За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу №6 — Бейзера.
 
Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своїх кам'яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голови об стiну — всього було, все бачив i чув старий карцер.
 
Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.
 
Фавст розповiдав свою iсторiю немудру так:
 
— Коли мене Бейзер, — каже вiн, — кинув був до цiєї ями, цвiллю вкритої, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл... Це була не секретка, нi. Подумай, яки менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера?
 
Я загнув йому матюка у вiчко, i, повiриш, трохи полегшало... матюкнувся я не тому, що люблю лайку, нi, зо мною трапилося щось таке незрозумiле, що й досi не можу з'ясувати собi. Горiла голова, а тюрма, — уяви собi, наша велика тюрма виломлюється з грунтом i летить високо-високо понад борами...
 
I добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: "Брешеш, — нiби кажу йому, — хай скрiзь — тюрма, хай скрiзь карцер i кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить". I знаєш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Той дурень даремне фавста згадував i легенди — я живий ще, хоч моя iсторiя варта теж легенди.
 
...Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя, кров'ю харкаю... Дивно, один поет — цiлком хворий, на мою думку, — написав два рядки у карцерi:
 
 
"Слiпе село лютує,
А Україна кров'ю харка."
 
 
Слiпе село... Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?
 
Фавст притулився щокою до холодної стiни i тихо шептав: "У моєї рiдної сестри, чуєте?.." Далi вирiвнявся i цитував собi з якогось фiлософа: "панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий здебiльшого, намiр у деспотiв"...
 
— ...Так знайте, — говорив до стiни далi — Прокiп Конюшина нiколи не буде зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я. але нiколи, нiколи не продаватиму сестри своєї. I нiкого не продаватиму. Юдою не буду.
 
Фавст плакав... Йому все ще. здавалося, стояв образ слiдчого Однорогова, говорив нiби до нього:
 
— Каже менi Однорогов: "Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты. наконец, не Грицько или Омелько какой-то.. Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?"
 
Конюшина вiдповiв:
 
— Ая... Пiшов, не можна не йти. бо коли пiдпалити хату Грицьковi та Омельковi, то вони лише тодi за вила i гiднiсть свою згадають, ая... менi ж, самi казали, людинi свiдомiй, треба свiдомо i прямо у вiчi вороговi дивитися...
 
Так йому нiбито сказав був Фавст, а вiн на це усмiхнувся, дав гарну папiросу:
 
— Кури, мовляв, Конюшина, нашi, а скажи нам, де подiлися вашi, де були бандити?
 
Перехилив Однорогов через стiл голову i. трохи заспаний, процiдив крiзь зуби:
 
— Пойдьош на шльопку, милок! Герой! Замахнувся i на всю руку вдарив по зубах. Фавст, пам'ятає, до кровi, до кiстки прокусив йому руку ту — тiльки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали пiсля цiєї iсторiї три мiсяцi в так званому секретному пiдвiддiлi.
 
...Днi текли. Конюшина почав кашляти кров'ю — тодi перевели до загальної тюрми, до камери № 12.
 
— Дзинь-бом, дзинь-бом...
 
(подати уривки з пiснi, настрiй)
 
— Слухай, — каже менi Фавст, — вони спiвають цiєї пiснi так, як смуток власний п'ють... Правда ж? А менi, здається, нема чого сумувати: справдi я пережив був таку велику радiсть i захоплення, що й досi обертом голова йде, як згадаю минулеє..
 
Кiнь був у мене — Iскра, а коли виїздила наша сотня з лiсу — у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi. як бiр, зеленi — такi молодi й завзятi...
 
На команду: "Кiннота, на конi!" — вихором злiтали, острогами дзвонили i стременами бряжчали, аж пiдкови цокотiли в коней — мчали так степами українськими; а поруч — бiр, бором — нiч з вогнями йде: тодi горiлiї бори...
 
I знову спiвали старої тюремної пiснi:
 
 
Слышно там идут...
Где-то кого-то на каторгу ведут.
 
 
— Не спiвайте! Не зацвiтуть, нiколи вже не зацвiтуть пiснi на гривi мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в iм'я наступних поколiнь.
 
Пiдiйшов до дверей, довго читав видряпане нiгтем:
 
"Тут була остання нiч... Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвiдає цю камеру, хай згадає нас... Земля українська кров'ю окроплена, дiти цiєї землi гниють по тюрмах слов'янських народiв, бо самi вони — гнiй i труп... Люди без волi, без бажання навiть..."
 
Далi все було засмальцьоване так, що годi прочитати. Фавст стояв i довго думав: йому не треба було говорити такi слова, не до нього звернена була скарга смертникiв.
 
"Остання нiч" — зафiксувала його пам'ять. Коли ця остання нiч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залiзне лiжко. Вiн не пам'ятав уже, чи це був сон, чи справдi було колись таке життя? Згадував...
 
— ...Сьогоднi — багата кутя, ая... У мене не було ще тодi Iскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лампадку перед образами засвiчувала:
 
"Святий вечiр, дiти, надходить — не пустуйте!.." I долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю i щастям... Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спiдницю, приказуючи:
 
"Перший пирiжок, мамо, менi".
 
— "Добре, Яцю, тобi... А кому ж? Тiльки тобi!" — гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.
 
А батьковi очi свiтилися, мов у святого Миколая на божнику, вiн садовив праворуч себе Яця, а лiворуч — Настусю i бавив обох, ая...
 
Повз них проходила горда Оксанка. вона старша була i робiтниця в матерi найперша: в Оксанчинiй косi, пам'ятаю, маком синiла стрiчка...
 
"Чиясь файна молода буде", — подумав. А вона повернулась тодi до мене, засмiялася:
 
— "Отакої, паничу наш, — сказала, — на вулицю нiвроку вам, навiдуєтеся, а дров урубати, то... "Хай тато!" пожурила i пристрамила його тодi Оксанка; батько наче не чують цього — сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова:
 
"Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, дiти, ая... Та всiм убогим людям дадуть землi..."
 
Надходила багата кутя, святий вечiр...
 
"Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в'яжи червоного пояса Яцевi".
 
Сторожукове пильне око; заспане, пом'яте якесь, мов простирадло у повiї, обличчя, мутнi очi, особливi вуса, схожi на тоненькi ковбаски — (пiдлизанi) якiсь тютюновим димом; у переднiх яснах — два здорових вовчих зуби, валькована шия...
 
Вiн, Сторожук, вклоняється Бейзеровi:
 
— Хильїй какой-то...
 
Смiється Сторожук.
 
Веселий вiн, звичайно, завжди в такi урочистi хвилини. Мугикає з пiснi два рядки. (Тут у текстi пропуск. — М.Н.)
 
Нудить Сторожуковi горiлка, тодi йде ригати до раковини. Йому нагадують, що треба поспiшать.
Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв'язав її, пiдходить до Конончука, каже:
 
— У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але вiн вечерi не принесе сюди — приймiть мою. я буду вашим гостем сьогоднi.
 
Вiн повертається до Клєнцова:
 
— Не радiйте, офiцере, з моєї страти... Пам'ятайте:
 
"Сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби..."
 
Маламет молився боговi. Вечiр. Нiч.
 
Фавст нерухомо сидiв годину, скоса дивився на всiх нас i тихо шептав щось, а далi пiдвiвся, поспитав пана Яцькiвського:
 
— Де твоя, Яцькiвський, кружечка (з орлами), га? Дайте менi води!
 
Голос зростав, переходив у шепотiння:
 
— Чуєте, Сторожук списки читає...
 
Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку вiн уже не приходив бiльше до свiдомостi, вiн збожеволiв, ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня. Бiгає по камерi, гукає:
 
— Кiннота, на конi! До бою!
 
— Хлопцi, чий кiнь збiжить з Iскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя? Маєш її — пий.
 
Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до кровi руки i на здивування усiх почав малювати на стiнi велику лiтеру "У". Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру:
 
— Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайсь" На порозi камери стояв Сторожук. Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востаннє...
 
Камера занiмiла з жаху.
 
У сусiднiй камерi, "етапнiй", спiвали студенти — новаки ще нашої тюрми:
 
Ой, радуйся, земле, Син Божий народився...
 
А Конончук держав у руках шматок хлiба, що його дав йому Фавст з Подiлля, i ридав...
 
(2.4-1923 р.)
_________________________________________________________________________________

ГОЛОВА ХОДІ

Степ був сизий, мов крило орла.
Василь із сином заорали ранок на сході, у степу, і сіли під возом снідати. Коні коло воза їли овес із січкою, трусили по полудрабках овесини і сіяли на свіжу ріллю сіно з рептуха смикав вітер і люто кидав ним об голи землю.
Сонце підвелося червоне, заспане, а на вітер, по-Василевому, хрести з вінчиками помалювало на небі...
Василь з батьківською ласкою одрізав синові паляниці (пилюга хрускала на зубах), підсунув капустяний листок і і салом і повернув голову до воза, слухав:
— Десь журавлі летять... Птиця весну чує, а вітряно сьогодні...
Він глянув на широкі груди сина, зміряв очима міцну будову його тіла, і легка тінь смутку заломилась вітром на брові Василя:
— Ти б застебнувся... Ет, видумує чортовню: «Закурити хочу». Брат, літо як попокуриш коло коси — не то закуриш — почорнієш на жужелицю!..
Обидва засміялись; Павло обтер сіном пальці, нахилився до барила і тихо ковтав воду —«буль-буль»...
Батько дожовував шматок хліба, позирав на коні і гукав за вітром:
— Ну, стій, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькає, як під осінь!..
Василь устав і поправив борозньому Чалому шаньку, потім накинув на плечі шинелю і знову засміявся до сина:
— Закурить хочеться, правда? А як витягну книжечку про Тараса Григоровича,— будеш сердиться!
Павло скривився і здержав посмішку на русявих вусах — аж заплигала засміятись, але вітер рвонув її, і карі, великі очі Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням.
Він не вдержався.
— Канєшно, курить могилу з хрестом Тараса Григоровича — чортовня, а ще православні, вєруєщі... Мало вам приношу з комнезаму газет?.. Нє-е, давай Тарасову могилу!..
Дивився насмішкувато на батька — сміялись очі:
— А ще в неділю —«ти б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?..» Прочитаєш тепер: я шарив-шарив — де це ділося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо!
Василь витяг капшук, поклав його на коліна, і на простягнену руку сина —«нє, стой, раз гріх — значить усім гріх» — він почав оправдуватись; голос його хрипко рвався а грудей, поспішав:
— Я ж не курю його «Кобзаря», а тільки ту м'якеньку червону книжечку, де хата... а до могили ще не дойшов і не буду її курити!.. Да.
Він розв'язав капшук і простяг з папером синові, додав:
— Ну, ти ж сам знаєш — край: нема бомаги, а газет власть не присилає... Приходиться...— і Василь винувато гукнув знову на коні: — Ану, Чалий, не дурій!
Павло одірвав листочок паперу, перевернув його і, посміхаючись до батька, прочитав:
— Бачите: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте...»
Василь перевів розмову до землі; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук і за іскрами городнього тютюну несміло кашлянув, оббив попілець цигарки:
— До вечора умре десятина, га?
Син затягся димом і пускав носом:
— Умре-е... Ще до захід сонця упораємо. Правда, Чалий?..
Чалий на слова Павлові повернув голову од шаньки, подивився на нього своїми великими очима, де маленькими рівчаками текли од вітру сльози, трохи подумав, підкинув головою шаньку і незадоволено сипнув на землю січки.
Василь підвівся із землі, розправив поперек і ще раз суворо гукнув на коня:
— Ану!
Брови Василя похмарніли під вітром, очі заласкавіли, і він твердо сперся руками на чепіги плуга; слова вирвались з грудей не до сина, а просто в степ — і були рвачкі, мов вітер:
— Тець, ореш, а красних днів не бачиш; була царизна — робили, прийшов Совєт — робимо, а пани як плили шовками в городах, і по цей день пливуть!
Думав:
— Отут тобі, Павле, все твоє — «Учітеся, брати мої...»,—він злісно обдер на пужалні кору і кинув її аж за обніжок: — Така тобі чехоня, вийде на базар з собачкою —плюнуть би не схотів, а візьме масло, що на подворне заплатить виніс... і «не жолтоє!..»
Думка Василя горіла, її підхоплював у словах ві і несміло кидав у сухе бадилля степу...
Він запрягав у борозну Чалого, розправляв під хомут гриву коня і підкидав на мулятину сіна.
— Робочі? Вони теж лямку тягнуть, як і ми... Хіба не приносили на села останні штани на минжу?.. А хто винен»! хто?! Отак і виходить: і власть наша, і порядки нові, а все по-старому, збулися великих панів, чорт наплодив дрібних)!і п'ють як п'явки!.. Кай, капітал, одним словом!.. Ану, рушай, Чалий! А то в тюрму за такі речі підеш!..
Василь злісно засміявся, поправив шлею коневі і твердо став у борозну.
Коні смикнули...
Павло підняв батіг — він звився од вітру: —«Гиття, малі, тупай!..», і коні тупали, земля рипіла під плугом, торішні вінички під барками коней низько схиляли свої нечесані кучері і падали у борозну — їх привертала земля, і степом — вітер: різкий, м'який, пахучий вітер і дзвін гайки коло плуга...
— Тупай, малі-і-і!..
Над степом стало сонце, Павло здержав коні — повертали коло Зеленої могили — і зціпив кулак.
— Ви про панів даром такої думки: хто ж тоді лій збиратиме з нас, як їх не стане?.. О, якби...— він не скінчив за вітром думки: — Соб, Канталупка, сліпа, чи що?
Коні йшли добре. Павло водив рівно, держав поводи міцно, очі блищали одним блиском з Чалим, брови сходилися серпами, прижмурені від пилу, ступав по землі широко і твердо.
— Хіба графиня Браницька думала, що я її письма куритиму? Ха-ха-ха!..
І вітер так само разом з Василем:
— Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха.
На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повертав своє лице до степу:
— Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра — ліси, озера, луги... Мабуть, шматок сподниці дала б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!.
Старий висмикав істик, прочищав плуга:
— А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик — наш степ, брешуть!
Павло сміявся:
— Ого-го-го! Коли діло касається степу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скубнеш дурничкою... Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?
Він розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах: «Напоїть треба...»
Така балачка подобалась Василеві, він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий,— куріла земля...
І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:
— От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій... Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей — зомліла...
Чалий, не слухай!..
У Василя зацвіли очі силою... Він їх прижмурив і повернув головою просто до сонця — там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі — виводили пісню... І степ, і сонце, і далекий бір _ все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:
— Земля... Земля... Земля...
Він хотів показати свою радість синові — нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її:
— А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами обробляти землю!..
Перед його очима стояла лозою панська пшениця — вилискувалась, мінилася смугами зеленими, жовтими, блакитними і гасла на обрії, мов радість Василева. О, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чащу,— це була межа панського і мужицького.
Василь став хижим і хитрим:
— Гай гуде і риба грає: пшеничка була, та загула... Не
вернеться... Прокурили.
Він похмарнів; слова падали у борозну і побажання землі були прості, мужицькі:
— Хай родить тепер — ми кров'ю сполоскали степ...
Задзвонив плуг, коні рвонули, й леміш вивернув на землю
череп людини. Василь із сином стали.
— Оце ж тая Зелена могила, що кров'ю китайців куріла...
Павло перевернув пужалном голову, оглянув плескатий лоб, розломлену скивицю і задумався...
— Китайці — вірні служаки...
Василь присів і тихо дзвонив істиком об голову, а сина спитав очима в землю:
— Голова, як казан чумацький... А може, це який степовик наш закляк тут із вилами?
Павло скривився і хитнув головою —«ні», а батькові просто сказав:
— Наших тут не били. Хіба не видно? Це голова ході…
Тут були тільки вони.
Одпріг коня і поїхав задуманий напувати під левади; на ! дорозі розчісував гриву Чалого, і голова ході в мережиш думки Павлової стояла тільки один мент і заткалася... Його лоскотав степовий вітер, напинав груди, і в пам'яті стала Ганна, його жінка,— а дівчиною якраз тоді — вибирала плоскінь — за стеблиною смикала із свого серця «журавочку»... Чи син, чи дочка?..
Йому хотілось співати; він пустив вільно поводи і пішов назустріч вітрові шукати у пісні дівчину, що кажуть люди:
А я б рада задля тебе брата отруїти...
І з болем дає Павло пораду дівчині — пісня стелеться по гриві Чалого, він стомлено ступає, а степ не слухає, свистить у торішніх бур'янах і на чотири вітри розсотує пісню:
В чистім полі могилочка,
На могилі калиночка,
На калині — гадючина;
На калину сонце пече,
А з гадини отруй тече...
Павло ненавидить таку сестру і кидає коневі, мов товаришеві:
— Ні, не цієї, Чалий, треба співати!
Перед ним знову сіріє на ріллі голова ході, кінь щулить вухо — слухає:
— Знаєш, якої співали, коли наступали на Зелену могилу?.. Ти тоді толочив панську пшеницю, рвав копитами коріння вівса, і на всю прить —«ех, карабінка моя, давно порох нюхала» — роями кулі.
Голова ході?
— Я з Хайнан!.. Я з Хайнан!..— Це був дикий крику степу одного китайця.
Павло пам'ятає.
«Сонце пече,— пригадується йому пісня,— а з шаблі кров тече...»
...І голова одного ході стоїть і зараз нерозгадана: розстріляли сорок, а останньому сам отаман волю дав...
Розкошені очі китайця дивились прямо, без страху, трохи закриті віями, і сміялися над смертю.
— Твой думал, ходя не умел умірай? Я не сказал: «З Хайнан!» Знай: патрон єсть — свобод єсть. Мой умірай за свобод... всех свобод умірай...
— Та-а-ак.
Чорна тінь до сонця лягла на мочарищі; іржали коні до води...
Ще мати покійні казали: «З усіх комуністів такий був один розумний ходя, все посміхається: «Бедно,— каже,— живеш». А вскочила до хати Якилинка, він розчинив якусь коробку, витяг чорне-чорне, мов жуки, з синіми камінчиками намисто, передав мені: «Вона ході боїться, дай сама». Попрощався, такий добрий, тільки нелупки й попоїв, хотіла внести ряжанки, а він...»
Павло з якимсь дитячим жалем засміявся:
— Чудна у мене була мати: «А може,— казала,— і мій син десь по чужих українах буде скитатись, а хтось шматок хліба дасть — в горлі стане?..»
Коли напоїв коні, прив'язав до верби Чалого і приліг сам напитись криничної води, споліскував барило — у криниці, між зеленим жабуринням, знову здалась голова ході і пам'ять пустила за вітром ще одне...
Тоді така смага пекла нас, почорніли, мило на конях, а отаман без сорочки кінноті дякував... і кинув своє слово до Ході насмішкувато, з ненавистю:
— Чуєш, хлопці, «патрон єсть — свобод єсть! Мой умірай за свобод». А ми за що вмираємо?
І наказ дано мені:
— Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза!
Кавалеристи закидали назад чорні шлики, сміялися, витирали рукавами гімнастерок піт, і гарячим степом котилась п'яна думка одного повстанця:
— А якому він богу вірує, га?..
Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі його дивились на сонце; жовті здорові зуби смоктали колінце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликів, мережав їм крильця і — пускав...
Я мляво зняв з плеча рушницю, підійшов до ході, він спокійно показав рукою на груди, і мережані метелики заплутались у лайці отамана:
— Чого ти не прогнав його степом?..
Він сильно ударив прикладом по скивиці ходю, і разом з розривною кулею закуріла кров...
...У пізній полудень доорали десятину; коні ходили важко, думка Павла не в'язалася з батьківською, і піп замовк.
Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепіг руки і став на захід сонця, мов кремезна, згорблена тінь степу, а Павло чогось поспитав батька:
— Де ж ви діли голову ході?
— Е-е, ходя мій лежить коло воза: це ж тут китайців побито?
Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:
— Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?
Син був незадоволений: голова ході стояла перед ним
і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях...
— Та-ак... Упорали... це зветься — амінь... і Чалому спасибі.
Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову.
— Сиджу й дивлюся — батько голову китайця хотять додому везти...
Василь мирно, любовно дивився на Павла, рівняв жваву Ганну і рішив по-своєму:
— Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть.
Павло запріг коні, поклав на віз плуга, підібрав сіно, повернув воза до шляху і ще раз підійшов до голови ході, а Ганні по дорозі суворо сказав:
— Сідайте з батьком на віз, тільки рептух собі підклади, понімаєш?
«Мой умірай за свобод...»
Він ударив носком черевика голову ході, вона кумедно розкололась надвоє і покотилась по свіжій ріллі.
Василеві це не сподобалось, він образливо поспитав сина:
— І нащо це робить?
А Ганна, мов посмітюха:
— Фі-хі, а вам що, китайця жаль?
Павло задержав віжками коні і сміх Ганни, оглянувся назад, де сіріли дві половини голови ході:
— Хай на чотири вітри рознесе, коли це голова ході, якого я знаю!
Всі мовчали. Віжки заграли у руках Павла, він не слухав, як летіли за вітром слова батька:
— Ге... Отак прийшлося козакові вмерти. Де Китай той...і розкидали людей по світах...
У вибоїнах задзвонив плуг, Павло повернувся всім тілом до Ганни, догоряло у хмарах вечірнє сонце, а вітер нахиляв голову Ганни до нього і на лемеші одбив два силуети...
Ганна згасала під сонцем, мов прив'яла аргонія; вони везли з Павлом якусь свою радість і сміялися... Вона штовхала його:
— У-у, і — сплеще... хіба доктор бог: «Син чи дочка?»
Вітер гнав хмари, переймав Василевого воза, а Павло показував йому свої здорові, поб-ризкані степовим пилом руки коло віжок і різко, бадьоро гукав:
— Тупай, Чалий!.. Скоро домівка...
1923

_________________________________________________________________________________

 

 

 

На золотих богів

Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, - а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель...
 
Горить село.
 
А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу...
 
Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії "золотих богів".
 
Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий...
 
- А наші?! Глянь, Параско, Чубатенко: "За мною, вперед!"
 
- Та-та-та!.. - залопотів крилами смерті кулемет, а з рову:
 
- Ура, слав-а-а!
 
- Хлопці, ріж і бий!
 
- Дай кулемета! Сенька!
 
І летить... Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров'ю і - смага з піни на губах припала пилом, чорніє... Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах...
 
А бій кипить... Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог - стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди...
 
- Чорна короговка майнула на Козацькому шляху...
 
- З батареї б'ють!..
 
- З вилками, на шлях!
 
Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські...
 
- Прикладом гада!
 
Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка - похитнулась назад: "Ай!"
 
Креше полум'я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і...
 
- Цю-у-уй - цюв-уй... - співають кулі, і рветься пил горбами.
 
- Юшковці одходять і... куль немає... і... Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко:
 
- За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу - вперед!..
 
Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і - пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров'ю, поцілували востаннє горби і...
 
Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!
 
- Слава, слава! - покотилась луна ярками та долинами.
 
- Чубатенка нема...
 
І тінь хрестом лягла на гречці...
 
- Цю-у-уй - цюв-уй... - співають кулі, і рветься пил горбами...
 
- Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!
 
І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді...
 
- Ой хто ж оце так здорово вціляє?..
 
Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю...
 
Заплакали села... Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо "золотих богів", і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...
 
І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем... Дивіться...
 
Чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:
 
- В ногах лазила, цілувала руки, чоботи... Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж - люди, так - ні-і...
 
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері...
 
- На Гордієнкових горбах... сини в бою за волю лягли!
 
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..
 
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається.
 
У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:
 
- Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят... І старшого вбито...
 
- Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають... "
 
Ой у полі жито копитами збито...
 
- Хи-хи!
 
- Дочко, Парасю, бачиш - під обніжком Сенька з кулеметом?
 
- О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: "мамо, мамо"!
 
...Копитами збито жито...
 
- Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий... Це ти, Параско, моя невістка?
 
- Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п'ють. Як золото, снопи класти...
 
Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала - плакала:
 
- Стерялась, бідна, з журби... Як чайка б'ється грудьми... О, знов:
 
 
Ой не зорі з неба: горе!
 
 
Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:
  
 
 
Ой голуб ти сивенький,
Ой скажи-скажи ти мені,
Де мій син молоденький?..
 
 
І замовкла, заніміла.
  
Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею...
1920

 

 

__________________________________________________________________________________

 

 

 

Політика

— Три годи не пив з багачами за одним столом, три годи з родом не гуляв, як на ножах був, а сьогодні, виходить, поїду колядувати?.. Не годиться наче так, та поїду на злість, побачу, яку то політику мені шуряки мудрі з тестем заспівають?..
 
Швачка стояв коло столу, як той дружко на весіллі: шапка заломлена набакир, на вусах краплини води, а широка долоня руки лягла на стіл так сильно, що захиталося світло каганця в хаті. Жінка щебетала, раділа:
 
— Хіба ти проп'єш своє старостування? — обережно засміялась вона, розстеляючи на столі свою дівоцьку тернову хустку.— Не вік же гризтися з людьми да комнезамів своїх захищати... — виводила вона далі, кінець тій хустці розгладжуючи, а на Швачку пильно вдивлялася, думала: "Хоч би не розсердився!.."
 
Та Мусій Швачка сміявся:
 
— О, знов за батькову землю жаль підсокирюється! Пропало вже навіки, Мар'яно, шість десятин; взяли ту землю мої комнезамщики як зубами! А зате ніхто не гавкне, ніхто, що Мусій Швачка неправильну політику робить... Ну, скажи мені, хто докаже неправильну політику?!
 
Слово "політика" вразило Мар'яну: це так дражнили на селі її чоловіка, що ліпив іноді оте слово туди, де й не слід було... Вона махнула рукою:
 
— Служив їм, служив, а дяка? Ворогів нажив пів-села — оце така заслуга; не бійся, як здихала я з дітьми, коли ти тікав з комуною, батько, спасибі їм, за рядно аж три пуди жита дали...
 
— Ого, — засміявся Мусій, — да такої ласки, западеться вона, в цигана можна доскочити, не то в рідного батька! Правда, дочко? — запитав він жартома на полу свою Степанидку, дочку найстаршу.
 
— Правда, — одказала та батькові, на матір глянувши.
 
— Правда, — підхопила Мар'яна, — що ти зарічана дуже.
 
— В батька вдалася! — рубнув Швачка, а Степанидка на це засоромилася — замовкла.
 
Хотіла ще Мар'яна сказати чоловікові про те, що всі багачі на селі лають тільки тих, кому він землю понарізував, а, мовляв, його, Мусія Політику, що збувся десь на перекопських дротах двох пальців, а коли не пошанується — голови одбіжить, та не сказала: так хотілося поїхати їй до роду!
 
— Ти вже хоч там, у батька, перед зятями, про свою політику не згадуй, а то ще наб'ють з доброго дива, — застерегла вона чоловіка, а сама, схвильована, ждала, що він скаже на це.
 
Тоді Мусій простяг на світло каганця свою ліву руку, де випиналися дві маленькі кукси з пальців, і сказав не на жарт тверде слово:
 
— Хай не забувають, що Політика одбіг під Перекопом два пальці з лівої руки, зате права ціла, а за стрільбу сам цар Микола медалю видав!..
 
 
"Такі якісь думки чудні верзуться", — подумала.
 
— Чого це ти зашилилася, мовчиш? — запитав Мусій жінку, стьобнувши різко батогом коня.
 
Опленчаки-сани заточилися під якусь лісу, кінь підкинув їх — висмикнув під горбик: далі дорога прослалася рівна, засіяна синіми смугами од місяця, мов хто полотна прослав білити. Сніг під саньми рипить, а з-під копитів коня, здається Мар'яні, вилітають ухналі — дивні такі — срібні, сині, золоті... Добре йде під гору кінь Мусія Швачки!
 
— Це я згадала, — каже Мар'яна, нахиляючись до чоловіка, — Андріяна: вони ж тепер з батьком свати; він, мабуть, теж приїде колядувати?.. — Вона запитала про Андріяна з якимось невідомим їй острахом.
 
— Да, це — свати, аби чорт їх ухватив! — жартома одказав Мусій, і їхали якусь часину мовчки. — Це вже Степанидка заснула, — мовив нарешті аж за селом Швачка. Додав: — Ех, їду оце на страменіє: ну, скажи, яка там мені гульня буде, коли кругом сичатимуть, мов гади:
 
"Комуна" родається, старці очі вгору підводять..."
 
І Швачка не витримав — вилаявся гидкою лайкою. Далі вдарив з люті коня, той рвонув копитами замета й помчав сани з усієї сили. Мар'яна мовчала.
 
Уже в'їздили на панські землі, де стояли ще не скінчені нові хати, занесені великими валами снігу; одна з них, щасливіша, накинула на себе якусь дранку з гречаної соломи, у вікні — синє світло чи каганця, чи лампадки блимає, гасне; а друга хата, через дорогу, виставила голі причілки і зяяла чорними ямами невставлених вікон.
 
Кінь, добігаючи до цієї хати, раптом спіткнувся і злякано захріп. Швачка смикнув його назад — зупинив.
 
Мар'яна цокала з переляку зубами, Мусій обережно, тихо якось, витяг з кишені револьвера, але скрізь — мертва тиша.
 
Світло в хаті раптом спалахнуло — раз, другий і за третім — погасло; кінь же стояв на місці та гріб копитом сніг... Швачка пробіг трохи наперед і, нахилившись над якоюсь чорною плямою, раптом голосно загукав:
 
— Кіт замерзає! От бідний, не попав до хати, а тепер колядує!..
 
Він підняв на руки холодного, ще живого, переляканого кота, що дряпнув його за руку, і приніс до саней: Мар'яна, схвильована з такої зустрічі, пошепки казала:
 
— Кинь його к чорту отуди в сніг — це хтось нарошне кинув. На зло...
 
— От дурна! — засміявся Швачка: — Чого ж йому, товаришку, пропадать?..
 
Він положив кота собі на коліна, прикрив його і, ховаючи до кишені револьвера, сказав жінці:
 
— Подарую Андріяну за бика... Уяви: не забув ще й досі розкуркулювання!.. Н-но! — гукнув Швачка і смикнув віжками коня.
 
До хутора лишалося ще дві версти. Різдвяна ніч, кована зорями, стояла в степу пишна й красна.
 
Кінь, коли повернув Швачка на шлях до хутора, де світилися у вікнах ясні, веселі огні, бадьоро пішов риссю, сани зарипіли полозками по чиємусь свіжому сліду, і тільки вітер шумів назустріч... Швачка під'їздив з Мар'яною до тестя.
 
Уже вималювалися темно-синіми силуетами на заметах снігу дві скирти соломи; засніжені тополі стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозі зацвів, мов бузок, інеєм...
 
— Колядують, — сказав Швачка, спиняючи бистру ходу коня.
 
Його голос — різкий на морозі — наче підкинув на санях Мар'яну; вона цілу дорогу тільки й думала про зустріч з багатим родом, боялася за чоловіка — такий він якийсь у неї "од серця" — слова не зважить, і запальний...
 
— Мусію, я тебе молю, — вимовила вона, коли під'їздили до двору батькового, — не сварися з ними за свою політику, хай на людях, а тут...
 
— Чого ти боїшся? — образливо одказав їй Швачка. — Чи я маленький, чи не знаю, де сказати, а де змовчати?!
 
— До чого як ти вже злишся? — лагідно промовила Мар'яна, і на її очах забриніли сльози; а одна сльозина, наче мороз її викотив з окна, тихо впала на коліна чоловікові. — Викинь того чорта! — і вона вхопила рукою за шерсть кота, що той давно задубів уже од морозу на Мусієвих колінах, і він його мовчки струснув з ніг на синій сніг.
 
— А благословіть колядувать?.. — гукнула Мар'яна до високої чоловічої постаті, що вийшла з хати.
 
Хтось хрипло поблагословив, одчинив ворота і, коли сани Мусія Швачки зупинилися під скиртами соломи, мовив:
 
— От мороз, Мусію Степановичу, аж пече! Колядникам не повезло сей год... Правда, Совєцька вдасть коляди не признає!..
 
 
Мусій мовчки розпрягав коня, накривав його старою шинелею; а Мар'яну на порозі зустрічала мати:
 
— Загордувала, дочко, наче десь за морями живеш... А тут весь рід з'їхався: колядують. Мар'яна заплакала і, спам'ятавшись, витерла сльози — обличчя в молодиці з морозу мінилося червоними яблуками на щоках, тонкі губи були міцностулені, і лянтар намиста звисав на повногрудих персах. Вона піджидала в сінях Мусія: ніяково без чоловіка самій заходити в хату.
 
Ой гула-гула ;крутая гора... Святий вечір, добрий вечір...
 
У хаті колядували; ще тверезі були, і голоси жіночі гули соромливо — ніхто не співав на всю гортань. Отак на одній ноті загула пісня-колядка про круту гору, засіяну шовковою травою, і, коли переступили хатній поріг Швачки, завмерла.
 
— Оце добре, — сказав із-за столу Андріян, що сидів був поруч з Мар'яниним батьком: — Це добре... Мусій Степанович навчить вас по-совєцькому колядувать!..
 
І він, хитро усміхнувшись, моргнув до жінок, що колядку заспівували, та гості повернули голови до дверей, жінки втупили очі на Мар'яну, а чоловіки суворо віталися з Мусієм.
 
— Дав господь празник — усім празник, — приказувала Мар'яні мати, ніби виправдувала її перед родом, а Мусія зятем дорогим величала, аби сварки якої не було, і змітала полою керсетки місце на лаві — запрошувала дочку та зятя до столу сідати.
 
На столах стояла у великих мальованих тарілках страва: два ковбики в мисках лежали ще не початі, а самогон, заправлений цитринами, аж сизо-жовтий — такий мутний, займав на столах найпочесніші місця.
 
Гостей була повна хата; чотири зяті з жінками, сестрами Мар'яниними, сиділи вже за столами; Андріян Кушнір — сват батьків — сидів поруч свого сина і займав місце на покуті — почесне місце, бо, правду сказати, Кушнір з усіх гостей найбільший багатир тут був; куми та рідня близька й далека мали місце за Мусієвим столом і здивовані були, що такий запеклий уже комуніст, як Швачка, а приїхав до тестя колядувати!
 
— Дай же, боже, і пшениці щоб родили, і діти красно на миру ходили! — примовила мати до Мар'яни чарку.
 
Мар'яна випила, а мати налила другу чарку Швачці, казала:
 
— Хоч за тебе, сину, ребро мені переломили, та кров моя за тобою, і в роду, виходить, всі ми рівні...
 
Вона обвела очима гостей — всі мовчали, Кушнір усміхнувся у вуса чорного, а коли Швачка випив з тещею по чарці та ще стара хлюпнула недопитий самогон під стелю, загукав:
 
—Е, так не годиться! Теща зятя коськає, а ми в порожні чарки заглядаємо!
 
Тоді всі якось веселіше загомоніли, чарки задзвонили, а студентка, дочка найстаршої сестри Мар'яниної, пишно до столу Швачки підійшла, привіталася.
 
— Мене з вишу за куркулівство викинули—ідіотизм якийсь! Дев'ять років на гімназію витратила, і прошу — дочка куркуля!
 
— Виходь заміж за комуніста — не викинуть! — гукнув здалека Кушнір.
 
— Хай вийде, чи з лахміттям з хати не викурю, — гордо мовив кремезний, припухлий на обличчі батько студентки.
 
Швачка, допивши для сміливості третю чарку, не втерпів:
 
— Просте дуже діло, небого: така більшовицька політика — вчилися колись багаті, хай ще бідні розуму доскочать!
 
— Пхи, яка ж тут політика?.. Кушнір. Правильно, Галино Дмитровна! Адійотизм, а не політика!..
 
І всі на слова Кушнірові засміялися; Швачка хотів був підвестися з-за столу, хотів покинути таке гостювання, але його заспокоювала Мар'яна, переконувала, що не слід на сміх та поговір з гостей виїздити.
 
 
...Ой що ж бо то та за ворон...
 
 
затягла якимсь тонким сопрано молода жінка, а дальші слова пісні проказав Кушнір, тільки не співали цю пісню, бо — святий вечір — не годиться такі пісні співати.
Всі, на диво, припрошували студентку, щоб заспівала української. Дівчина сміялася, а стара Кушніриха, вирівнявшись за столом, з гордістю промовила:
 
— Заспівай мені тієї України, хай хоч сина згадаю, що комуна за Петлюру вбила... Студентка почервоніла, очі долу спустила, косо глянувши за стіл, де мовчки, насуплений, сидів Швачка, і не співала.
 
— Роде мій дорогий! Свахо! — гукала Мар'янина мати до Кушнірихи, — Били комуну, й вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здіймати...
 
— Я, свахо, не здіймаю бучі, я прошу онуку вашу, хай мені України заспіває... — І Кушніриха заплакала.
 
Її заспокоювали гості, син суворо нагримав, і все, здавалося, знову було по-старому. Жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, Христа — дитя малеє — славили, і хата гула радощами за теє дитя.
 
Мар'яна сиділа мов на голках; сестри сухо з нею привіталися, а найменша, що за Кушніровим сином була, пальцем на її хустку показала, наче хотіла сказати: "Десь з чужої комори — виплакана хустка". І так гірко та боляче було Мар'яні, що ковтнути слину трудно — боялася розплакатися.
 
— ...Да не бійся ти, дурна, співай! — це батько мовив до студентки.
 
Та одкинула свої стрижені кучеряві коси з маленького лоба і, пристукнувши об долівку тонкої, панської роботи черевиками, гукала до гостей:
 
— А давайте заспіваємо "Застеляйте столи" — знаєте? Студенти так люблять на вечірках цю колядку народну, так захоплюються...
 
— Вони "Інтернаціонал" теж, як бугаї, ревуть! — вимовив зо зла Кушнір і сказав сватові, Мар'яниному батькові:
 
— Чув цих студентів у поїзді, як на святки їхали, — полівка, свату, а не люди! Пишеться — студент, а вимовляється — старець.
 
— А правда, Мусію Степановичу, що комуна вже торговлю дозволяє?
 
— Дозволяє, — незадоволено відповів той.
 
— Уже закон, — казав далі голосно Кушнір, — є такий, що не імєєш права собственность трогать — о!
 
Всіх зацікавила новина, що її сказав Кушнір, і ніхто з гостей навіть не думав співати; студентка вже розкрила була рота, де біліли гарні, мов розлузані горіхи, зуби, і так застигла, а спам'ятавшись, лизнула губи й сіла коло Швачки.
 
— Мені дядя посвідку незаможницьку дасть, правда? — поспитала вона Мусія.
 
— А дядя в тюрму піде, по-твоєму? — відповів не в тон Швачка, Студентка пхекнула.
 
— От, Мусію Степановичу, четвертий, — казав через стіл до Швачки Кушнір, — год пройшов, як ви комуні бика, спасибі вам, взяли в мене, а я не забув. Умру — не забуду: грабіж...
 
— Я вам кота хотів сьогодні подарувати за того бика, та здох дорогою! Гарний кіт був...
 
— Ти ще молодий так мені одказувать...
 
— А як же треба одказувать? Підлизуватися, правда? Сварка от-от мала закипіти; Швачка сидів блідий, його ліва рука, з куксами на пальцях, тремтіла, очі бродили стуманілі по кутках хати. Мар'яни вже не було коло його — їй чимось докоряла менша сестра, Кушнірівна.
 
Швачка встав, похитуючись, з-за столу і тихо вийшов надвір.
 
Була глупа ніч. Зорі надулися — такі повні-повні, а місяць червоним півколом — на вітер — обведений, і все дворище аж ген-ген далеко на полях заюжилося снігом...
 
"Дме на завірюху", — подумав мляво Швачка і підійшов до стайні. У його коня впала додолу шанька з вівсом, він довго шукав по-темному і, коли знайшов її підбиту ногами під ясла, пожурив коня:
 
— От дурило ти! Голодний тепер?..
 
Кінь заіржав, стукнувши копитами об поміст.
 
— На, на, — приказував Швачка, надіваючи шаньку коню на голову. — Попоїси трохи, та рушимо додому, хай не сичать, гади! Політика, брат, наша їм не наравиться! Зраділи як: торговлю дозволено, а Кушнір уже й лапи простяг — землі хочеться... На груди б тобі землі насипать, зараза!
 
Кінь хрумкав овес, десь хропла в теплому сажку свиня. Швачка постояв та послухав: смачно спить!
 
Пішов назад до хати; голова йому похитувалася — був напідпитку, а рідко пив горілку.
 
Коло сінешних дверей згадав чомусь Швачка за студентку — засміявся і вдруге за сьогодні вилаявся гидкою лайкою:
 
— Сволоч!.. "Дайте, дядю, незаможницьку посвідку..." Наче я торгую незаможницькими посвідками!..
 
... Хата співала. Колядки змішувалися з піснями про той славний рід багатий, про бочки виновії, про воли круторогі — сп'янив самогон пісню, і вона зухвало дзвеніла в шибки...
 
"Радуйся, Швачко, — думав Мусій, — радій: святий вечір! Хтось на селі тільки борщ салом затовк сьогодні, а не ковбики, навергані горою! А Кушнір, як та мідянка-гадюка, язиком крутить..."
 
Він розстебнув ґудзика на синій сорочці, з-під якої виглянула вишита червоно-жовтою заполоччю манишка білої, і твердо, з рішучістю на обличчі, зайшов до хати.
 
— Не хоче підгинати хвоста, собака, та доводиться підгинати, — впали через поріг, назустріч Швачці, чиїсь слова, і всі гості засміялися.
 
— Не та політика тепер...
 
— Голий був, голий зостався...
 
— Не займай ти, сину. Кушнірів, — підбігла й казала Швачці теща. — Нехай злість за водою спливе, а не треба сварки, не треба...
 
— Я нікого не займаю, мамо, — одказував голосно, щоб усі чули, Швачка.—Я бідний, та він дітей моїх не годує! Хай же...
 
Швачка люто метнув очима на Кушніра.
 
— Я не годую, — гукнув Кушнір, — дак люди, брат, годують!
 
— А хто ж буряки Мар'яні повесні давав? — мовив, задоволене одкинувшись на лаві, батько студентки.
 
Святий вечір, добрий вечір... — щирими голосами заспівували жінки.
 
Кушнір махнув рукою, і пісня стихла, мов роти хто замкнув. Мар'яна вибігла насеред хати, сльози капали на долівку, казала:
 
— Я, Дмитре, за ті буряки очі свої портила, як твоїй дочці (вона показала рукою на студентку) сорочку вкраїнську вишивала, а ти мене перед родом соромиш. За що дяка така?!
 
— Гроші, тітко, брали, треба одробляти... — вимовила серед німої тиші студентка.
 
— Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобі шила, а не за гроші, — мати твоя не схотіла грошей у мене брати... Правду кажу?!
 
— Яка тут правда?.. — Всі знизували плечима, тихо сміялися. Швачка стояв коло одвірка хатніх дверей, поруч з тещею, і блідий був, аж синій, — одна тільки рука, ліва, тремтіла, бо контужений був Швачка.
 
А Кушнір підвівся за столом, казав:
 
— Ти, як той Ірод-цар, людей убивав десь; жінку з дітьми тестю на кормьожку залишив, а сам повіявся комуну спасать!..
 
— Ну, далі — говори все! — глухо сказав Швачка.
 
— Все? А хто, як не ти, коли приїхав з-під Врангеля, землю почав на селі ділить? Не ти в тестя шість десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?!
 
— Я.
 
— Ага, подякуйте йому, поклоніться...
 
Очі в Кушніра налилися кров'ю. Ніж у його руці стукав в такт промові об миску, і всі гості сиділи мовчазні й похмурі...
 
— Свате, кому це потрібно? — спромоглася вимовити коло Швачки теща, та її голос дерзко обірвав Кушнірів син.
 
— Не ваше діло, мамо, підкрутіть собі та сядьте...
 
Всі раптом за столом заворушилися, хтось гукнув: "Що ви робите?!"
 
Швачка шарпонув правою рукою до кишені, а Кушнірів син, що стояв був під великим, висячим каганцем, погасив світло.
 
По хаті пролунав дикий, божевільний крик з вуст Мар'яни.
 
— Батьки рідні, не сиротіть мене, не вбивайте... Та слова її заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь в сінях і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання...
 
— Він, паршивець, стріляє! — лунав у темряві голос старого Кушніра, і всі жінки посхилялися за столами. Одна студентка кричала:
 
— На землю падайте, на землю!.. — Та пострілів більше не було.
 
...Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межи плечима — він ще харчав і довго стуляв пальці правої руки.
 
Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.
 
Мар'яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.
 
Кушнір злякано глянув на Мар'яну, бігав очима й шептав:
 
— Нічого. П'яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.
 
1926

 

 

__________________________________________________________________________________



Создан 10 апр 2012